АНАЛІТИКА > ПОЛІТИКА

2006 рік починається в 2004 році

В політичній ситуації, яка на даний час склалась в Україні, значна частина політично-фінансових груп та лідерів стурбовані не стільки виборами Президента в 2004 році, скільки парламентськими виборами в 2006 році. Це зумовлено двома основними факторами: неможливістю для більшості імовірних кандидатів розраховувати на реальну конкуренцію з лідерами президентських рейтингів (Віктор Ющенко, Віктор Янукович, Петро Симоненко) та прийняття закону про пропорційні вибори до Верховної Ради України. Разом з цим кампанія по виборах Президента буде використовуватись політичними силами та окремими лідерами для “засвітки” та “розкрутки” власних політичних брендів. Цьому сприятиме недосконалість закону про вибори Президента в частині, що стосується повернення грошової застави, ведення агітації, формування виборчих комісій. Недосконалість закону, в свою чергу, може бути використана як можливість застосування певних технологій, що в першу чергу стосується формування виборчих комісій, зняття кандидатур за власним бажанням. Таким чином, кандидатів в Президенти України можна умовно поділити на категорії:

• кандидати, які серйозно претендують на перемогу (максимум 4 особи);

• кандидати, які будують ілюзії (як власні, так і для виборців) щодо можливості своєї перемоги;

• кандидати, задіяні у виборчих технологіях головних претендентів (“технологічні кандидати”, за умови що ці технології будуть використовуватись);

• кандидати, зорієнтовані на парламентські вибори 2006 року.

Прийняття закону про пропорційні вибори поставило перед багатьма депутатами-мажоритарниками серйозну проблему проходження в парламент на наступних виборах. Не так гостро, але все-таки постала подібна проблема і перед депутатами-“списочниками”, яких можуть потіснити в майбутніх списках впливові “мажоритарники”. Найскладніша ситуація в блоці “Наша Україна”, де визначальним для виборця є особистий бренд Ющенка, натомість, жодна з партій, які входять до блоку, згідно соціологічних опитів не долає навіть 3% бар”єру.

Оцінюючи шанси політичних партій на пропорційних виборах 2006 року можна визначити низку партій, які майже гарантовано будуть представлені у парламенті:

• партії, які утворять єдину партію або блок на чолі з Ющенком (високий рейтинг, вплив в західних та центральних регіонах, імовірний адмінресурс в разі перемоги на президентських виборах, фінансовий ресурс);

• Партія регіонів і сателіти, за умови об’єднання в єдину партію або блок (вплив в східних та південних регіонах, імовірний адмінресурс в разі перемоги на президентських виборах, відносно високий рейтинг Януковича, значний фінансовий ресурс);

• Комуністична партія України (відносно високий рейтинг, наявність організаційних структур, декларована опозиційність);

• Соціалістична партія України (відносно високий рейтинг, наявність організаційних структур, харизматичний лідер, опозиційність);

• партії, які утворять єдину партію або блок на чолі з Тимошенко (відносно високий рейтинг, наявність харизматичного лідера, опозиційність, певний вплив в західних регіонах, імовірний адмінресурс в разі перемоги Ющенка на президентських виборах);

• СДПУ(о) (наявність організаційних структур, значний фінансовий ресурс, імовірний адмінресурс в разі перемоги Януковича на президентських виборах).

Високі шанси для проходження мають партії або блоки, які пов’язані з впливовими фінансово-промисловими групами – Трудова Україна ( C ергій Тигіпко), ПППУ (Анатолій Кінах), “Відродження” (Георгій Кирпа), “Єдність” (Олександр Омельченко), НДП (Валерій Пустовойтенко). Однак, як показує досвід попередніх виборів, подібні проекти далеко не завжди були успішними: ПНЕРУ (Промінвестбанк, Анатолій Матвієнко), КОП (Валерій Хорошковський, Інна Богословська), блок НЕП(Володимир Яворівський). Основною проблемою уже існуючих партій стане ставлення до них виборців, які розчарувалися в ефективності діючих політичних та державних структур, і тому психологічно готові до підтримки нових гравців на електоральному полі. Саме на це розраховують депутатська група “Центр” (проголошення себе “третьою силою”), регіональні групи депутатів, Народна аграрна партія (Володимир Литвин), Партія освітян (Богдан Губський), частково – НДП (Валерій Пустовойтенко, концепція “Третього шляху”).

Враховуючи вищенаведене, можна константувати, що створення нових політичних партій не є безперпективним, тому слід очікувати збільшення їх кількості. Разом з тим, подібні проекти можуть бути успішними за кількох основних умов: наявності інтелектуального та фінансового ресурсів, організаційних структур, раціонального спрямування діяльності партії та ефективно проведеної виборчої кампанії. Ідеологія в даному випадку може розглядатися як певні рамки, за які не повинна виходити діяльність політичної організації. Слід зазначити, що в сучасному політикумі питання ідеології є досить відносним і зводиться до несприйняття тими чи іншими партіями яскраво виражених, характерних для України, політичних ідеологем: комунізм – капіталізм, Росія – Європа, націоналісти – інтернаціоналісти (західняки – східняки), українська мова – російська мова, частково: державна власність – приватна власність. Аналіз програмних документів політичних партій свідчить про вражаючу схожість програмових засад та положень, при цьому ліберали виступають за посилення соціальних гарантій, соціал-демократи – за лібералізацію економіки та зниження податків, консерватори – за державний контроль за власністю. Практично, за виключенням окремих загальних ідеологічних положень, програми є своєрідним “джентельменським набором”, який містить привабливі гасла для “всіх і вся”. Характерною ознакою програм є орієнтація на середній клас, якого в Україні в класичному розумінні не існує. Заради справедливості слід відзначити, що рядовий виборець партійних програм не читає, більше орієнтуючись на програми конкретних дій та їх реалізацію, агітаційні матеріали, меседжі, які виходять від лідерів політичних організацій. Програмові засади партії на даному етапі важливо сформулювати так, щоб не стати об”єктом критики з боку конкурентів та дослідників політичних процесів.

Розглядаючи перелік необхідних ресурсів для успішної реалізації партійного проекту, можна говорити що кожен з них є так званим “обмежуючим фактором”. Неможливо подолати бар”єр без фінансового ресурсу, але за наявності такого у конкурентів на перший план виходять ресурси інтелектуальний та організаційний. В даному контексті викликає здивування непоборний потяг українських політичних лідерів до залучення російських політтехнологів та іміджмейкерів для проведення виборчих кампаній. При цьому, досвід такого залучення свідчить про його неефективність на фоні дуже високої затратності. Приклади такого залучення: 1998 р.“Громада” (Павло Лазаренко Лазаренко) – подолання бар”єру за рахунок адмінресурсу Дніпропетровської області, 2002 р. КОПи (Валерій Хорошковський) – спроба виграти вибори у віртуальному просторі (Інтернет), СДПУ(0) – проходження в основному за рахунок організаційних стуктур. Прикладів можна навести більше, однак в Україні стало модою залучати російські фірми до виборів, як колись “крутому” бізнесмену – купити “Мерседес”. Не оминула “чаша сія” і лідера національно-демократичних сил Віктора Ющенко, який заявив про залучення до своєї виборчої кампанії російської фірми.

Як би там не було, рік 2004-й є не лише роком президентських перегонів, а й початком парламентської виборчої кампанії.

Олег Павлишин
Центр політологічного та економічного аналізу “Київ – XXI”