АНАЛІТИКА > ПОЛІТИКА

Проблеми політичної модернізації регіону Центральної Азії в контексті глобалізації

Розгляд питання про проблеми сучасного стану та історичної ретроспективи політичної модернізації центральноазійського регіону є досить важливим та актуальним для України з кількох обставин. По-перше, Центральна Азія є одним з найбільших ринків для української промисловості, а центральноазійський напрямок зовнішньої політики України є одним з найбільш пріорітетних. По-друге, починаючи з вересня 2001 року, у глобальній міжнародній ситемі відбулися кардинальні зміни, пов‘язані з завершеням військової фази “афганської кампанії” Сполучних Штатів Америки та їх союзників, а також після відносного перерозподілу балансу сил у регіоні, пов‘язаному зі змінами позіцій зацікавлених великих держав, якими є окрім Сполучених Штатів Америки, Російська Федерація, Іран, Турція та Китай. По-третє, втручання Сполучених Штатів в центральноазійський регіон докорінно змінює структуру регіональної підситеми міжнародних відноин, яка складалася тут після розпаду СРСР, входження цих країн до СНД та інших регіональних організацій, однією з яких є ГУУАМ.

У зв‘язку з розгортанням активної військової кампанії США в Іраці, а також оголошенням президентом США “вісі зла”, до якої увійшов і Іран, який має давні традіції відносин з країнами центральноазійського регіону, з‘явились нові політичні виклики, що їх оголосили американці та їх союзники. Так, за словами голови Міжнародної консультативної ради з безпеки Великобританії генерала Геррі Джонсона, сказаними ще під час афганської кампанії, “зовнішньополітична стратегія США у подальшому буде направлена на розвиток демократичних інститутів в країнах ісламського світу, у тому числі Близького та Середнього Сходу. При цьому співробітництво центральноазійських держав з Вашингтоном буде складатись в залежності від наступних умов: модернізація політичних режимів країн регіону, а також укріплення та розвиток регіонального співробітництва країн Центральної Азії на основі реальної конкуренції, яка не переходить до конфронтації”. Така постановка питання не викликала критики з боку представників верховної влади в державах Центральної Азії, натомість вони приклали всіх зусиль, всупереч позиції Російської Федерації, аби американські війська скористалися їхньою територією та військовими базами для задоволення власних інтересів.

Переважна більшість західних, і особливо, американських експертів вважають, що військова та політична присутність Заходу в Центральній Азії повинна була змінити в кращій бік суспільно-політичну ситуацію в регіоні, сприяти демократизації політичних режимів, проте жодних подібних змін не відбулося. Швидше це пов‘язано не тільки з тим, що США та їх союзники обміняли вимогу політичної модернізації на доступ до центральноазійських військових баз, а й з тим, що політична модернізація як процес, означає більш грунтовні зміни в соціальній, політичній та культурній площині. Ці зміни не можуть відбуватись на вимогу, або швидко, інакше вони можуть призвести до руйнування всієї існуючої політико-культурної самобутності суспільства, викликати зворотню реакцію опору. Саме тому, сучасий етап політичної модернізації є важливим та, в одночас, визначальним на шляху пошуку свого власного політичного та культурного розвитку.

На сьогоднішній день у дослідників регіону Центральної Азії не виникає суперечностей з приводу того, що початком модернізації країн регіону стало російське підкорення центральноазійського регіону, яке відбувалося протягом майже всього ХІХ століття. Нові імпульси з боку російської спільноти щодо загальноприйнятих в європейському суспільстві цінностей та моралі на тлі поразок центральноазійських правителів у ході російських завойовницьких походів та відносної поміркованості по відношенню до місцевих жителів генерал-губернаторств, справили значного впливу на суспільну думку центральноазійських народів, породили нові суспільні та політичні течії в Центральній Азії. Ці течії були переважно або пантюркістського напрямку, або загальномусульманського толку.

На думку багатох дослідників центральноазійсього регіону, початкова політична модернізація в країнах Центральної Азії була викликана приєднанням цього регіону до Російської Імперії, а потім входження цих територій до складу СРСР. Так, російське домінування в Центральній Азії, крім іншого, спричинилося і до зародження такої нової тенденції розвитку суспільної свідомості народів регіону, як демократично-гуманістичні уявлення, що мали світський позаконфесійний характер та були ворожо налаштовані як до традиційної системи цінностей, так і до російського колоніального правління. Об‘єктивно це призводило до актуалізації самонаціональної свідомості – з її подальшою конкуренцією з конфесійною складовою та земляцькою формами самоідентифікації.

Поява і поширення демократично-народницької свідомості у кількісно обмеженому, нетрадиційно-освідченому суспільному прошарку були пов‘язані з природньою опозицією обскурантизму, клерикалізму і колоніальному гнобленню. На той час російська учнівська молодь дедалі більше захоплювалася антиклерикальними, антимонархічними, демократично-народницькими й соціалістичними ідеями та уявленнями. Ця ментальність своєрідно відтворювалася і у свідомості багатьох інородців, які вчилися у російських гімназіях та вищих навчальних закладах. І для декого з них “любов до свого народу”, справа “служінння” гнобленим верствам ставали чимось світоглядно-фундаментальним, що стимулювало інтерес до всього етнічно-народного, тим більше за умов формування антиклерикальних переконань.

Відповідні процеси актуалізували, зокрема, загальноказахську національну свідомість. На відміну від узбеків та таджиків мусульманська самоідентичність не була для них істотно важливою. Більший ефект давало ствердження національно-етнічної складової самоідентифікації, яка могла спиратися на традиційний родоплемінний поділ - для пересічного казаха це мало більше значення, аніж абстрактна національна приналежність. Але реально демократично-гуманістичні процеси зачипали переважно освідчену, кількісно незначну частину казахського суспільства.

Одним з головних факторів конфесійно-культурної ідентифікації країн Центральної Азії залишається іслам, однак при радянській владі подібна самоідентифікація існувала неофіційно. Національна традиція у офіційній ідеології розглядалася окремо від релігійної. Як говорить російський дослідник Центральної Азії Алексій Малашенко, “вважати себе мусульманином дозволялося лише відсталій частині населення: домогосподаркам, старим тощо. Зараз подвійна самоідентифікація – узбек-мусульманин, таджик-мусульманин повністю відтворена і звучить також природньо як араб-мусульманин, перс-мусульманин. Так, у середині 90 –х років ХХ століття мусульманами вважали себе 78,8% казахів та 95% киргизів та більш ніж 90% узбеків”. Роль ісламу, як фактору етнокультурної самоідентифікації – аксиоматична, як аксиоматичною є роль ісламу у якості одного з регуляторів суспільних відносин. Без цього мусульманське суспільство втрачає свої фундаментальні генетичні характеристики та й взагалі, не є таким. Іслам виконував функцію регуляції і за комуністичного панування в Центральній Азії.

Природньо, що ісламська традиція по мірі модернізації суспільства не могла залишатись виключно регулятором суспільного життя. Вже при радянській владі в Центральній Азії формувалася, так звана протоєвропейська, проте на радянській лад політична та культурна еліта. Виник прошарок технократів. Ці люди складали “перший ешелон” сучасної еліти. Однак, всі вони ніколи не поривали кульутрно-генетичного зв‘язку з традицією. Більшості з них притаманний “подвійний стандарт” свідомості та мислення. Той чи інший політик та суспільний діяч при різних обставинах є також і щирим європейцем, так само і правовірним мусульманином. Приблизно так само російський дослідник Хазанов А.М. вважає, що “ні консерватизм, ні лібералізм ні соціал-демократія взагалі не можуть застосовуватись до держав Центральної Азії. Для їхнього аналізу необхідно виокремити інші поняття та категорії”.

Отже, розглядаючи проблеми сучасного етапу модернізації в країнах Центральної Азії, можна дійти певних висновків.

По-перше, найбільшого впливу на суспільства регіону справило саме російське домінування. Можна припустити, що сьогодні в країнах регіону відбуваються процеси антимодернізації, феномен якої в загальних рисах описав відомий французський дослідник А. Турен. На нашу думку, коли на зміну російському домінуванню прийшла відносна самостійність, то процес розвитку країн регіону звівся лише до відродження їхньої культурної та історичної специфічності. Про це свідчить і декларативність демократичних засад побудови суспільств, і реальні кроки влади по відносній “європеїзації” політичних та економічних систем.

По-друге, політична модернізація у її початковому вигляді призвела до того, що в Центральній Азії зберігся традиційний розподіл політичних та соціальних ролей між родами, кланами та племенами, жузами тощо. Варто відзначити, що на всіх ступенях влади знаходяться вихідці з традиційних, пов‘язаних з відправленням релігійного культу сімей та кланів. Варто хоча б згадати традицію передачі влади від батька до сина, як це зараз активно обговорюється в Азербайджані та Узбекистані. В таджикській та узбекській номенклатурі впливом користуються ферганські ходжі.

По-третє, можна припустити, що політизація ісламу пояснюється суспільною системною кризою, труднощами економічної перебудови суспільства, зниженням соціального статусу цілих суспільних прошарків. У таких умовах представники політичних еліт країн Центральної Азії все більше стверджуються в думці про те, що єдино можливим виходом з цієї ситуації є повернення до аутентичних етно-конфесійних цінностей, що були втрачені у радянський період.

Ткаченко І.В.
Аспірант ІСЕМВ НАН України