АНАЛІТИКА > ПОЛІТИКА

Соціокультурні чинники політичної стабільності в умовах демократії

Проблеми, пов’язані з політичною стабільністю та пошуком можливих варіантів збереження її в політичній системі суспільства є найважливішим питанням сучасної політичної науки. Ця проблема значно ускладнюється, якщо мова йде не просто про підтримку в суспільно-політичній системі балансу сил і інтересів, але й за умови збереження демократії. Якби мета зводилась до простого встановлення стабільної влади, то її можливо було б досягнути шляхом надання повноважень одному елементу системи утискати всі інші.

Демократія виключає таку ситуацію, коли будь-який політичний інститут (партія, група чи держава в цілому) має переваги над іншими елементами політичної системи. Діючі особи політичного процесу повинні мати ту силу, яка була б достатньою для захисту своїх інтересів, але при цьому недостатньою для монополізації влади 1.

Демократія вимагає суспільної згоди двох сторін – тих, хто керує і здатний приймати політичні рішення і нести за них відповідальність; тих, хто є керованими, які через механізм виборів контролюють дії перших. Ця суспільна згода передбачає досягнення консенсусу. Які ж чинники можуть сприяти можливості його досягнення?

Умовою досягнення консенсусу є певні історично сформовані відносно стійкі переконання, уявлення, ціннісні орієнтації та моделі поведінки, що проявляються в діяльності суб’єктів політичного процесу, і складають зміст категорії політична культура. Вона містить у собі культуру політичної поведінки, культуру політичної свідомості і культуру функціонування політичних інститутів 2. У західній політології встановилося відношення до культури як до універсальної категорії, оскільки суспільство та його інституції є частиною культури, а сама держава повинна бути цілісною культурною системою, що живе і діє як живий організм. Стабільність демократії, виходячи з цього, залежить від їх міцної культурної основи на рівні всього суспільства, яке є консолідуючою системою.

Політична культура надає певний напрямок політичному розвиткові, впливає на формування і діяльність політичних інститутів, обумовлює поведінку у сфері політики різних соціальних груп. Вона, з одного боку, являє собою зафіксовану в законах, звичаях, оцінках і підходах до суспільних явищ пам ’ ять про минуле суспільства в цілому або його окремих елементів. З іншого боку, вона – важлива складова соціального клімату, яка сприяє появі і прийняттю в суспільстві нового. Отже, політична культура забезпечує механізм взаємодії спадковості і модифікації, і від її якісного змісту багато в чому залежать можливості збереження стабільної демократії.

Такі дослідники, як Габрієль Алмонд, Сідней Верба та Сеймор Ліпсет стверджують, що вирішальним чинником, який обумовлює стабільність демократії, є соціокультурний. Г.Алмонд і С.Верба в своїй праці “Громадянська культура: політичні відносини і демократія в п’яти націях” 3 піддали критиці тих політологів, котрі основними критеріями демократії вважали ті чи інші політичні інститути. Приводом для цієї критики став той факт, що деякі з політичних інститутів, які ототожнювались виключно з демократичним ладом (наприклад, загальне виборче право, політичні партії, виборчі системи, представницькі органи) є присутніми й в тоталітарних режимах. "Державні діячі, - пишуть Алмонд і Верба, - котрі намагаються створити політичну демократію, часто концентрують свої зусилля на заснуванні формального набору демократичних урядових інститутів та на складанні конституцій. Вони також можуть зосередити увагу на формуванні політичних партій з тим, щоб стимулювати участь мас. Але для розвитку стабільного й ефективного демократичного ладу необхідно дещо більше ніж певні політичні й управлінські структури. Цей розвиток залежить від орієнтацій громадян по відношенню до політичного процесу, тобто від політичної культури. Якщо вона не здатна підтримувати демократичну систему, шанси останньої на успіх дуже невеликі" 4. Отже, головним чинником стабільності демократії виступає політична культура, котра, в свою чергу, є невід'ємним елементом політичної системи.

Кожна нація, розмірковують Алмонд і Верба, яка прагне знайти найбільш прийнятну для неї модель стабільної демократії, повинна, в першу чергу, виходити із особливостей своєї культури й соціальних інститутів. Зміни, які мають місце в національних, європейській та світовій культурах, набувають особливого значення на сучасному етапі світової історії. Культура все більш політизується. Триває процес створення єдиної світової культури, котра в майбутньому буде являти собою політичну культуру участі.

Алмонд і Верба визначають політичну культуру як сукупність політичних позицій громадян. Найкращим варіантом політичної культури вони вважають громадянську культуру. Принципи, за якими функціонує демократична спільнота й відповідна йому громадянська культура, складаються з процедур прийняття рішень політичними елітами, політичних норм й політичних відносин.

Теорія громадянської культури, за наміром її авторів, була покликана зайняти місце раціонально-активістської моделі, яка більш не відображала адекватно існуючу дійсність. Згідно з цією моделлю, громадяни демократичних країн являються добре інформованими, активними в політиці, а при прийнятті електоральних рішень вони діють, виходячи з раціонального розрахунку. Як показує практика розвинутих демократичних країн, частина їх населення не виявляє інтересу до політики, що суперечить раціонально-активістській моделі. Тому громадянська культура репрезентує змішану політичну культуру. В її межах у політиці досягається оптимальний баланс між активними й пасивними категоріями громадян, а також між активними й пасивними якостями окремого громадянина. Шляхом цього балансу розв'язуються протиріччя між політичною владою й політичною відповідальністю. Будь-яка політична спільнота має потребу в політичній еліті. Якби всі громадяни в однаковій мірі виявляли інтерес до політики, то це ускладнило б процес створення політичної еліти, без якої неможливе управління країною. Завдяки ж тому, що одні громадяни добровільно поступаються політичним лідерством на користь іншим, формування управлінської еліти відбувається відносно безболісно. З одного боку, правлячі еліти повинні наділятися владою, щоб мати змогу керувати. Придбання влади елітами потребує обмеження участі, активності й впливу пересічного громадянина. З іншого боку, демократія припускає відповідальність еліти перед рештою суспільства. А для цього пересічні громадяни повинні бути політичне інформованими й залученими в політичний процес.

У демократичних суспільствах, які базуються на громадянській культурі, пасивні громадяни не приймають активної участі в політиці не тому, що не вірять у свої можливості реально впливати на процес прийняття державних рішень, а через небажання приймати в ній участь. Алмонд і Верба наводять такий приклад: “Існує розрив між реальною політичною поведінкою опитаних громадян, з одного боку, та їх сприйняттям своєї спроможності діяти, - з іншого боку. Респонденти з Великобританії й США продемонстрували високу ймовірність того, що називається суб'єктною політичною компетентністю. Значна частина опитаних вважає себе спроможною впливати на рішення місцевих влад, і чимала частина таким же чином оцінює свої можливості щодо до центральної влади. Але ця висока оцінка власної компетентності як громадянина, спроможного справляти вплив, зовсім не підкріплюється активною політичною поведінкою" 5.

В умовах громадянської культури суспільство дуже часто впливає на еліти, не виявляючи при цьому особливої активності. Урядові еліти передбачають можливі вимоги й дії з боку громадян і у відповідності з цим приймають рішення. "Еліти діють відповідально не тому, що громадяни активно висувають свої вимоги, а для того, щоб стримувати їх від активності" 6.

Алмонд і Верба в свою теорію громадянської культури включили психологічну перемінну. Для збереження стабільності демократична система має потребу в політичній прихильності, котра повинна базуватися на поєднанні прагматичних і емоційних орієнтацій громадян.

Згідно з теорією громадянської культури, політичний процес складається з періодичних циклів. Час від часу на порядку денному постає питання, яке вимагає вирішення. Ті категорії громадян, чиї інтереси зачіпає дане питання, починають виявляти активність. Як тільки уряд вирішує це питання, політика втрачає своє значення для громадян, і політичне життя повертається в попередній стан. "Ці цикли, котрі складаються з включення громадян, відповіді еліт і відходу громадян від політики, мають тенденцію посилювати збалансованість протилежностей, яка являється необхідною для демократії. У межах кожного циклу відчуття громадянином власного впливу зміцнюється; водночас система пристосовується до нових вимог і таким чином демонструє свою ефективність" 7.

Вихідні позиції теорії Алмонда та Верби поділяє політолог Сеймор Ліпсет. Центральним чинником, який справляє безпосередній вплив на стабільність демократії, він також вважає політичну культуру. Культура має глибокі історичні корені й тому дуже важко піддається змінам. Набагато легше змінити політичні інститути. "У результаті ті, хто стурбовані підвищенням можливостей задля стабілізації демократичного правління концентрують свою увагу саме на них" 8.

Ліпсет дуже тісно пов'язує можливість появлення демократії та її подальше успішне функціонування з типом релігії. Протестантизм, на його думку, створює більш сприятливі умови для демократії, ніж інші релігії. Порівняльні політологічні дослідження призвели Ліпсета до висновку, що "стійкі демократії непропоційно виявляються серед багатих протестантських націй" 9. Показовим прикладом є Канада. У католицькій провінції Квебек протягом тривалого часу були відсутніми інститути демократії, тоді як протестантська частина країни мала всі демократичні гарантії та стабільну багатопартійну систему. Таким чином, приклад Канади наочно демонструє як у межах одного й того ж конституційного устрою та за однієї форми правління співіснують дві різні політичні культури та політичні системи.

Ліпсет вважає, що католики більш схильні до авторитарних настроїв, ніж протестанти. Те ж саме стосується й ісламських країн. Останні практично всі мають авторитарні режими з монархічною чи президентською формами правління. "Було б важко, - пише Ліпсет, - співвідносити слабкість демократії в цих країнах з їх політичними інститутами" 10. Саме іслам являється головною перепоною задля політичної демократії західного типу в мусульманських державах. Наступна закономірність, яку простежив Ліпсет, - це те, що в колишніх британських колоніях процес демократизації відбувається набагато успішніше, ніж в колишніх колоніях Франції, Бельгії, Португалії або Іспанії. У результаті британське правління Ліпсет розглядає як важливий чинник стабільності демократії.

Недоліком підходу до питань стабільності демократії, який репрезентують Алмонд, Верба і Ліпсет є те, що він зумовлює деяку приреченість стабільної демократії. Політичну культуру, котра розглядається як основний чинник стабілізації демократичного устрою, дуже важко сформувати за допомогою реформ. Вона формується протягом історичного розвитку. Процес визрівання політичної культури, яка відповідає моделі стабільної демократії, повинен відбуватися у відносно безкризовій, спокійній політичній обстановці. Дана культура передається шляхом політичної соціалізації, але тільки в тих суспільствах, де така культура вже існує. Частково політична культура може передаватися шляхом навчання й підвищення рівня політичної інформованості громадян. В західних суспільствах мали місце необхідні умови задля формування політичної культури. Однак проблематичною є можливість створення цієї культури в нових країнах, що демократизуються, зокрема в Україні, і, як наслідок цього, - неможливість утвердження стабільної демократії. По-перше, це пов'язано з відсутністю часу. На Заході період формування демократичної політичної культури охоплює десятки й навіть сотні років. Для України таке довготривале очікування неможливе. По-друге, в Україні відсутні умови, необхідні задля розвитку демократичної політичної культури. З одного боку, це обумовлено тоталітарним минулим України, з іншого ж боку, - деякими її традиційними інститутами, які мають глибокі історичні корені (наприклад, домінування православної церкви, а не протестантської). По-третє, глибока економічна й політична кризи, котрі супроводжують перехід України до демократії, також не є сприятливими для формування політичної культури стабільної демократії.

Отже, існування політичної культури громадянського типу чи інших чинників є недостатньою умовою забезпечення політичної стабільності. Щоб дати виключну відповідь на поставлене питання, потрібно виходити з аналізу інших не менш важливих чинників, як-то історичних, економічних, інституціональних. І тільки взаємозв’язок цих чинників може забезпечити відносну політичну стабільність.

Колюх Валерій Вікторович

викладач кафедри політичних наук

Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка