АНАЛІТИКА > ПОЛІТИКА

ЩО ПРИХОВУЄ ЛУЦЕНКО

 2007-09-25

...У 2004–му сталась біда, яку, можливо, історики назвуть „почат­ком серії зрад українського народу”. Отже, люди обрали Ющенка, той спочатку пригрів „любих друзів”, потім Тимошенко замінив на Яну­ковича, а наразі домовляється із ...Ахметовим. Взагалі Президент є напрочуд безталанною людиною у виборі команди і геть недалекогляд­ним політиком. От, наприклад, пер­ший номер виборчого списку НУНС Юрій Луценко. Його презентують як чесного екс–міністра МВС, який потерпів від „донецьких” та особис­то Януковича, презентують таким собі бойовим командиром часів ак­цій «Україна без Кучми» та „Повс­тань, Україно!”. Врешті-решт, пре­зентують „Юру” світлою надією українського політикуму. І власне Юрій Луценко зовсім не проти бачи­ти себе таким. Але насправді персо­на Луценка, його політична постать та людська суть не є і ніколи не була білою плямою на чорному тлі ук­раїнської політики.

Почнемо з дитинства. Народився Юрій Віталійович 1964 у місті Рів­не. Батько Віталій Іванович віддав майже все своє життя Комуністич­ній партії Радянського Союзу, був першим секретарем обкому партії, завершив партійну кар’єру секрета­рем ЦК КПУ. Мати Віра Михайлівна працювала звичайним ветеринар­ним лікарем. Така собі „нормальна” радянська родина з діаметрально протилежним соціальним статусом батьків. До речі, чимало людей, які знали батька та сина Луценків, на­голошують на жорсткому і водночас справедливому характері батька. А от про сина таке чомусь не кажуть...

Неймовірно стрімко пройшовши шлях від майстра дільниці на за­воді до заступника міністра у спра­вах науки і технологій (за 8 років!), Луценко, звісно, не був лише пред­ставником „технічної інтелігенції”. Насправді він ніколи не цурався полі­тики, адже на яскравому прикладі батька та його друзів дуже вчасно зрозумів, що політики в Україні жи­вуть зовсім небідно. І ось тут перша серйозна претензія до Юрія Віталій­овича. Він часто заявляв, що тільки в одній партії був членом, в Соціаліс­тичній. Але, хто ж як не Луценко у 1989 році вступив до лав КПРС?! Наголосимо: саме в той час свідомі українці вже гуртувались під синьо-жовтими прапорами. Завершив Юрій Віталійович комуністичну кар’єру заступником секретаря парткому Рівненського заводу „Газотрон” аж після ГКЧП (у зв’язку із забороною КПРС). Чи соромно Луценкові за це нині, ми не знаємо, але факт завжди залишається фактом. Приховувати, наприклад, від мешканців Західної України своє комуністичне минуле для Юрія Віталійовича є чого – і без колишнього членства в Компартії в Галичині сприймають його як ко­лишнього „червоного”.

Був у політичній біографії Лу­ценка ще один епізод, про який і згадувати не хочеться, але ж сам Юрій Віталійович на мітингах так любить розводитися про правду і справедливість... Ось як прокомен­тував ту ганебну ситуацію в одному з інтерв’ю земляк Луценка з Рівно­го, один з лідерів Української на­родної партії Василь Червоній: «Я розмовляв зі Шкілем, народним де­путатом, іншими активістами УНА-УНСО, які потрапили за грати і сиді­ли в СБУ. Про що вони говорять. По-перше вони дивилися відеозапис допиту Луценка, який здавав повніс­тю членів УНА-УНСО. По-друге, загальновідома річ, організатором акції «Україна без Кучми» Луцен­ко себе називає. Постає запитання: «Чому організатора не посадили, а посадили виконавців?». Так чого ж він не сів? Чому він не сидів? А от і відповідь: він їх всіх здав».

Отакий „борець із кучмівським режимом”. До речі, саме при Куч­мі Луценко працював заступником міністра – „Данілич” призначив його на цю посаду указом № 153/97 від 20 вересня 1997 року...

Численні друзі та „побратими” Луценка по акціях «Україна без Кучми» і „Повстань, Україно!” звер­тають увагу на певні психологічні зміни в характері нашого „героя” після призначення того міністром внутрішніх справ. Мовляв, у пана Юрія з’явились поверховий гонор та часом незрозумілий „пофігізм” до вчорашніх соратників.

Так, влада, дійсно, різко змінює багатьох людей... Пригадую, як на одній з прес-конференцій у Луцен­ка-міністра запитали, як же він, бо­рець за справедливість та знедоле­ний український нарід, почувається в розкішному „Мерседесі” остан­ньої моделі. У відповідь він лише посміхнувся і сказав, що йому це подобається. Владні спокуси та пре­ференції, схоже, не оминули мініст­ра, колишнього майданного ватажка. Один за одним пролунали та про­довжують лунати скандали навколо Луценка. І скандали ці – корупційні. Вони дуже дисонують іх палкими промовами Юрія Віталійовича на передвиборчих зустрічах із, як на­зивають нас політики, електоратом. Судіть самі.

Спочатку, екс-міністр внутріш­ніх справ, прихопивши дружину і двох синів облюбував шикарний п’ятизірковий Grecotel Creta Palace, що є одним з найкращих готелів Греції. Саме напередодні виборів! Як зазначає Інтернет-видання „Таб­лоID”: „Хоча якщо Юрій Віталійо­вич купував путівку в туроператора, то Крит і море родина лідера демок­ратичного мегаблоку одержала зі знижкою. 11 днів на людину з про­живанням, перельотом і дворазовим харчуванням коштує від 1530 євро, пише “Сьогодні”. Тобто, мінімум 6120 євро на чотирьох”.

Ну, це ще нехай – може, бідна родина збирала довгі роки гроші на такий відпочинок. Але наступне зви­нувачення вже приголомшливе як для надії українського народу.

В українськіх ЗМІ прокотилась буреломною хвилею інформація про використання Луценком служ­бових повноважень. У статті „Ко­рупційна спокуса Юрія Луценка” журналіст Віктор Чивокуня робить дуже серйозні викриття. “Як показує проведене ним журналістське роз­слідування, Товариство з обмеже­ною відповідальністю “Українські новітні телекомунікації”, яке спла­тило дружині Луценка півмільйона гривень, було зареєстроване у Свя­тошинському районі Києва у серп­ні 2005 року. Засновниками фірми виступили Юрій та Олена Воско­бойнікови. Як і Луценко, родом вони походять з Рівненщини, і, за нашою інформацією, є кумами екс-мініст­ра внутрішніх справ. Найцікавішим у цій історії є одна комбінація, яку спробувало реалізувати керівництво МВС часів Луценка. Стає очевид­ним, що екс-міністр свідомо нама­гався приховати назву компанії, яка не могла бути невідомою для нього. Будучи головним міліціонером, Лу­ценко лобіював “Українські новіт­ні телекомунікації” – з тим, щоб ця фірма, де працює його дружина, от­римала доступ до грошей МВС, які витрачаються на мобільний зв’язок. “Українські новітні телекомунікації” не є мобільним оператором, однак вони можуть виступати провайде­ром послуг UMC (посередником).

Необхідність появи загадкової компанії пояснювалася наміром зде­шевити витрати міліції на зв’язок. Новіков вимагав, щоб всі підрозділи Міністерства внутрішніх справ пе­рейшли на тарифні плани “Українсь­ких новітніх телекомунікацій”. Крім того, пропонувалося у чергових час­тинах міліції (!) запровадити замість стаціонарних телефонів GSM-шлю­зи, які б знову ж таки замикалися на фірму-посередника... Ексклюзивну роль при МВС “Українські новіт­ні телекомунікації” отримали поп­ри свій молодий вік та відсутність досвіду: заявку про включення до “Реєстру операторів, провайдерів те­лекомунікацій” вони подали тільки 12 квітня 2006 року. Скільки підроз­ділів внутрішніх справ перейшли на пакети “Українських новітніх телекомунікацій” – невідомо. Піс­ля того, як вийшов лист з вимогою скористатися послугами цього по­середника, Луценко пропрацював міністром два з половиною місяці. Він не обмежився лобіюванням “Ук­раїнських новітніх телекомунікацій” в тому, щоб вони виконували функ­ції провайдера мобільного зв’язку для міліції. Луценко, за інформа­цією джерел журналіста, не був „байдужим” і в питанні отримання “Українськими новітніми телеко­мунікаціями” ліцензій. 15 вересня 2006 року фірмі, де працює дружи­на Луценка, було видано дозвіл “на місцевий телефонний зв’язок з єм­ністю мережі понад 10 000 номерів з правом технічного обслуговування та експлуатації телекомунікаційних мереж і надання в користування ка­налів електрозв’язку”. Тоді ж “Ук­раїнські новітні телекомунікації” отримали ліцензії на міжміський та міжнародний телефонний зв’язок із застосуванням технології ІР-теле­фонії. А 4 липня “Українські новітні телекомунікації” отримали ліцензію до 2021 року на радіозв’язок в діапа­зоні 5760-5820 мегагерц. На махіна­ціях із частотами держава втратила кілька десятків мільонів гривень.

І що це, як не корупція!? І хто ж нею займався? Головний на сьогодні борець з тією ж самою корупцією! Крім того, варто згадати ще 3 скан­дали, в які вплутався Луценко і які ще чекають на розкриття всієї прав­ди. По перше, це афера з реконс­трукцією медико-санаторного цент­ру МВС в Алупці, по-друге, продаж землі та будівель МВС у Севасто­полі, і, по-третє, оборудка із власною квартирою родини Луценків.

Не менш цікавою є інформація від колишнього народного депутата Михайла Бродського, якій він при­святив цілу статтю „Воровские по­леты министра». Бродський стверд­жує, що використання у приватних цілях службового літака АН – 26 було для міністра Луценка звичай­нісінькою справою, і всього „фаль­шивих” польотів було аж 27. Також у статті автор прораховує, що зага­лом Луценко „налітав” 57 годин 46 хвилин. Вартість однієї години по­льоту АН – 26 становить майже 10 тисяч гривень. Зарплатня рядового міліціонера – 700 гривень. І про яку ж реформу МВС кричав народу Лу­ценко?

Окремо хотілося б розповісти про політичне рейдерство Юрія Віталій­овича. Напередодні виборів йому вкрай необхідна була політична пар­тія, бо рух „Народна самооборона” не забезпечував йому „теплого місця” в блоці НУНС. Недовго думаючи, Лу­ценко та його „соратники” вибрали жертву – партію „Вперед, Україно!”, яку створили колишні радянські ди­сиденти та правозахисники. Старих членів «Вперед, Україно!» брутально витиснули із лав партії, а на місці вже досвідчених керівників районних та міських організацій, не зважаючи на думку решти членів ВУ, призначили «угодних Луценкові» людей. Верхом цинізму стало те, що зручним для Юрія Віталійовича організаціям були роздані брошури з проектом партійного статуту, де була задекла­рована мета партії: «строительство в Украине социалистического об­щества». Ознайомтесь із списками НУНС та новітньої «Вперед, Ук­раїно!», і ви зрозумієте, навіщо ще Луценкові була партія. Чимало імен в цих списках прямо пов’язані із олі­гархічно-кримінальною частиною нашого суспільства. І списки ці очо­лює великий борець із олігархами та корупцією, вічний шукач правди та справедливості – Юрій Луценко.

І на останок кілька слів про пат­ріотизм Юрія Луценка. Все-таки не хочеться, аби не те що прем’єром, навіть депутатом районної ради був дволикий Янус, котрий на заході Ук­раїни говорить одне, в центрі – дру­ге, а на сході, чи півдні – третє. Багато про що говорить, наприклад, його інтерв’ю, надрукованому в газеті «Московский комсомолец» в Донбассе» (в той час Луценко керу­вав Донецьким обкомом Соцпартії). Ось лише деякі одкровення, у яких цинічно і брехливо перекручуються факти, а образ вояка УПА подаєть­ся як образ головоріза і бандита: «Я считал и считаю, что в Советс­ком Союзе национальной проблемы не было в принципе». «Да мы можем признать УПА воюющей стороной. Но на чьей стороне? Может быть, им стоит пенсии получать в Берлине?». І особливо це: «Ведь в 60-70 годах, когда начали возвращаться из Сиби­ри высланные бандеровцы, они ведь возвращались богатыми».

І це слова українського патріота, якого народила рівненська земля і який замріяв собі колись стати ук­раїнським прем’єром? Ні, це радше слова корупціонера, політичного рейдера та просто завзятого бреху­на і лицеміра, який „словами, а не ділом” крок за кроком просуваєть­ся до найвищої влади. Як свідчить новітня кар’єра Луценка, на цьому шляху він не обтяжує себе ніякими „комплексами”. Чого варта хоча б його кількамісячна „ударна” праця під керівництвом Прем’єр-міністра Януковича після кількох десятків заяв на тему: „У моїй трудовій книж­ці ніколи не буде запису „міністр в уряді Януковича”!..

Іван Обов'язковий

Газета “Сенс”