АНАЛІТИКА > ПОЛІТИКА

СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЯ УКРАЇНИ

ЕСДЕКИ В АСОРТИМЕНТІ

Розібратися в плутанині ідеологій, політичної практики й електоральній базі українських політпартій, які плодяться і розмножуються в специфічному віртуальному просторі, іменованому «політичний спектр» - завдання не з легких. Знамениту фразу Михайла Жванецького: «Те, що ми називаємо сметаною – такою не є», маємо всі підстави віднести до заявлених ідеологічних пріоритетів вітчизняних партій.

Справді, консерватори говорять про необхідність лібералізації, ліберали наголошують на пріоритеті соціальних гарантій, а соціалісти виступають за консервацію традицій. Про націоналістів, що закликають до інтеграції в Європу та про комуністів – апологетів ринку взагалі помовчимо.

Однієї з практично непід'ємних політологічних тем (хоча і - вдячних в сенсі обсягів матеріалу) є тема сучасної української соціал-демократії.

На перший погляд, усе зрозуміло і відомо. У переважної більшості наших співгромадян термін «соціал-демократія» стало асоціюється з СДПУ(о). Лідери об'єднаних соціал-демократів за кілька років спромоглися утворити потужну партійну структуру з масовим членством і розгалуженою мережею низових організацій. Однак соціал-реформістський рух представлений в Україні не тільки партією Медведчука.

Свої претензії на приналежність до соціал-демократичного руху демонструють мінімум шість всеукраїнських політичних партій. Це вже згадана СДПУ(о), Соціал-демократичний Союз (лідер – Сергій Пересунько), Українська соціал-демократична партія (Василь Онопенко), партія «Солідарність (Петро Порошенко), СДПУ без «о» (Юрій Буздуган) і Соціалістична партія (Олександр Мороз). З них реальних партійців числом більш 1000 і невіртуальні регіональні організації широкій громадськості можуть пред'явити тільки Медведчук і Мороз.

Натомість СДПУ та СПУ, крім декларацій про своє позиціонування в якості захисників інтересів середнього класу і перебування в лівому центрі політичного спектру, мають і формальні підстави заявляти про свою соціал-демократичність. На останньому конгресі Соціалістичного інтернаціоналу ці партії ввійшли до його складу.

РОЗКОЛ, ЯК БАГАТО В ЦЬОМУ ЗВУЦІ...

Історія соціал-реформістського руху в незалежній Україні подібна до історії мідян, позаяк темна і загадкова. Перші дві с.-д. партії з'явилися в нас ще за часів СРСР. На Установчому з'їзді 27 травня 1990 року було проголошено про створення двох партій – Об'єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ) і просто Соціал-демократичної партії України ж (СДПУ). Причиною тому став розкол, що розділив рух по ознаках ставлення до марксизму і незалежності.

ОСДПУ не відкинула марксизм як одну з базових ідеологій своєї програми і вважала, що Україні буде зовсім непогано в складі такого собі «оновленого» Союзу РСР. СДПУ категорично наполягала на необхідності розриву з доктриною бухгалтера-бороданя і заявила про необхідність досягнення незалежності України.

Це зараз, коли минуло 14-ти років, предмет розбіжностей викликає іронічну посмішку. Тоді ж усе було не так просто, якщо згадати про існування 6-й статті Конституції СРСР про керівну та спрямовуючу роль компартії, існування тендітної організації з абревіатурою КДБ і статті Кримінального кодексу про антирадянську агітацію і пропаганду.

Як годиться, в складі об'єднаної с.-д. партії народу виявилося разу в три менше, ніж у просто СДПУ. Зазвичай так трапляється, коли гучною назвою компенсується хирлявий зміст. І почалися важкі партійні будні. Оскільки фінансової бази для розгортання ґрунтовної політдіяльності в есдеків не було, тривалий час їм доводилося животіти в певному віддаленні від реальної політики. Навіть те, що в першому складі парламенту незалежної України есдеки мали трьох депутатів (Сугоняко і Збітнев від СДПУ і Московка від ОСДПУ), не принесло українським соціал-демократам електоральних чи будь-яких інших дивідендів. Проблема полягала навіть не у певній пасивності парламентського представництва есдеків, а в курсі на повну департизацію України, що її послідовно проводив тодішній спікер, а потім і Президент Леонід Кравчук.

Увесь цей час представниками обох партій починалися настільки ж кількаразові, наскільки й невдалі спроби об'єднатися. Зі зміною керівництва СДПУ (повноваження голови правління А. Носенка перебрав - вже як голова партії - О. Сугоняко, а його – Ю.Збітнев) і ОСДПУ (де на перші ролі вийшли нардеп В. Московка та її нинішній глава Ю. Буздуган) процес об'єднання інтенсифікувався і завершився формальним об'єднанням у 1994 році.

От тільки бій партійної тари було проведено без урахування інтересів усіх груп і окремих активістів. Тому незабаром черговий з'їзд СДПУ закінчується новим розколом і появою на світ Божий двох партії під однаковою назвою. Група т.зв. «старої гвардії» СДПУ взяла курс на об'єднання з усіма близькими їй за духом і буквою партіями. Таких виявилося дві – Партії прав людини, що очолювалася тодішнім міністром юстиції В. Онопенком, і Українська партія справедливості (лідер – М. Гречка).

Тим часом за підсумками парламентських виборів 1994 року Сугоняко, Збітнев і Московка втратили депутатські мандати. Парламентаріями стали есдеки Г.Ричагов і Ю.Буздуган. Останній якимсь чином знайшов спільну мову з тодішнім спікером О. Морозом і, дивуючи навіть однопартійців, був обраний головою Комісії з праці і соціальної політики Верховної Ради.

ОЦЕ «О» – НЕСПРОСТА

Результатом пертурбацій стало проведення 21 січня 1995 року т.зв. установчо-об‘єднавчого з'їзду, наступне скасування свідоцтва про реєстрацію СДПУ Збітнева-Онопенка-Гречки новим главою Мінюсту Сергієм Головатим і проголошення створення СДПУ(о). Можна припустити, що посада Ю. Буздугана у Верховній Раді стала не останнім аргументом, що схилив чашу фемідиних терезів у його бік.

Історична назва залишилася за партією Буздугана, світле майбутнє – за його опонентами. Саме тоді в складі правління партії з дужками з'явилися Медведчук, Зінченко і Кремінь. Невдовзі до їхньої компанію долучилися й ті, чиї імена зараз на слуху – Л. Кравчук і Г. Суркіс.

Вибори 1998 року залишили Ю.Буздугана за бортом парламентського корабля - нова історія України плавно перейшла в новітню. Об'єднані есдеки ледве-ледве перетнули 4-х процентний бар'єр і створили свою партійну фракцію. Василь Онопенко, який і до цього відчував себе скривдженим – у виборчому списку його прізвище стояло після Кравчука і Марчука – спробував переломити хід подій і повести за собою парламентарів-однопартійців. Коли спроба виявилася невдалою – він вийшов з лав СДПУ(о) і став ініціатором створення Української соціал-демократичної партії разом зі своїм соратником і, подейкують, спонсором нардепом Левцуном.

Підковерній боротьбі, що завершилася виходом Онопенка з СДПУ(о), передувала серія коротких за часом, але дуже інтенсивних за змістом переговорів представників «старої гвардії» і потенційного нового лідера – Медведчука. Сторони дійшли до згоди – «стара гвардія» у Києві і на місцях підтримує Медведчука, а він, в разі вдалого результату операції, припиняє практику репресалій Василя Васильовича і його політику на вичавлювання старих членів партії з керівництва.

В. МЕДВЕДЧУК ЯК ДЗЕРКАЛО УКРАЇНСЬКОЇ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЇ

Після обрання Медведчука керівником СДПУ(о) Віктор Володимирович узяв курс на створення масової партії, щоб не залежати, як усі його попередники, від бажань і прагнень засновників есдеківського руху. Втім – треба віддати належне Медведчукові – своє слово він тримає дотепер. Нікого зі «старих гвардійців» за ініціативою нового лідера не було виключено з партії або переміщено на образливо низьку посаду. Певні ротації, звичайно ж, відбуваються, але – по горизонталі. Так, перший голова правління СДПУ зразка 1990 року А. Носенко нині очолює Контрольну Раду, а один з авторів Декларації принципів, Програми і головний ідеолог СДПУ протягом 1991-1998 року О. Мустафін входить до складу партійного Політбюро.

Виходом Онопенка й утворенням УСДП низка розколів в соціал-демократичному русі не завершилася. У 1999 році значна група партійців, очолювана нардепом Сергієм Пересуньком, вийшла з СДПУ(о) і утворила партію Соціал-демократичний Союз. Формальним приводом для розколу стала незгода з підтримкою кандидатури Кучми на президентських виборах. СДС активно попрацював у кампанії «Наш президент – Євген Марчук» і канув у політичну Лету. Але не потонув зовсім. Остання «булька від СДС» з вод, що відокремлюють царство живих партій від королівства політтрупів, сплила на поверхню в зв'язку з публікацією списку організацій і політиків, що буцімто одержували нафтові контракти від Саддама в обмін на політичну підтримку режиму баасистів в Іракові. Пересунько поспішив спростувати свою причетність до цих махінаціям. От тільки чого було в Багдад на день народження Хуссейна літати, не просто ж плову з шуармою поїсти?

Останній розкол СДПУ(о) датується 2000-м роком, коли з партії вийшов Петро Порошенко, що очолив нову партійну структуру «Солідарність». Нічим особливо цікавим ця партія себе не виявила. Лідер блоку «Наша Україна» Віктор Ющенко в одному зі своїх інтерв'ю вказав на «Солідарність» як на соціал-демократичну складову НУ. Є усі підстави сумніватися в справедливості сказаного. Крім декількох декларативних заяв і наявності формальних організацій у регіонах, «Солідарність» не має мінімально необхідних атрибутів і аксесуарів, які перетворюють «проект» у власне с.-д. партію.

МАСОНОБОРЦІ

Неписані правила Соціалістичного інтернаціоналу – найбільшого і найавторитетного об'єднання соціалістів і соціал-демократів – говорять, що соціал-демократична партія тільки тоді є повноцінною, коли вона створила або тісно співробітничає з цілою низкою політичних і громадських організацій. Будуть вони похідними або т.зв. «дружніми» організаціями – справа самої партії. Отже, для того, щоб відповідати високому званню соціал-реформістської, партія повинна створити чи союзничати з: жіночою, молодіжною і профспілковою організаціями національного масштабу. Таким критеріям в Україні відповідають всього дві з половиною партії – СДПУ(о), Соцпартія і її сателіт СДПУ.

Говорячи про сучасний соціал-демократичний рух в Україні, неможливо залишити без уваги Соціалістичну партію під керівництвом О. Мороза. Створена як тимчасовий паркінґ для комуністів після заборони КПУ в 1991 році, Соцпартія сьогодні – потужна структурована організація зі своїм електоратом, джерелами фінансування і пресою. Найбільш відомими виданнями СПУ є газета «Товариш», щотижневик «Грані-плюс» і близька партії газета «Сільські вісті».

Остання відома не тільки найбільшим тиражем серед опозиційних видань, але і хворобливою пристрастю до розкручування теми антисемітизму. Зовсім недавно Шевченківський суд столиці ухвалив закрити газету за серію публікацій юдофобського характеру. Оскільки в цьому рішенні явно проглядається політичне замовлення влади, соратники соціалістів по опозиції хоча і виступили із заявами в підтримку видання, але кричали здебільшого пошепки.

Соцпартії останнім часом якось не таланить. На міжнародній арені вона ще може похвастатися серйозним успіхом – вступом до лав Соцінтерну. Всередині країни рейтинг соціалістів увесь час перебуває біля тієї небезпечної риски, перехід через яку загрожує втратою всього заробленого непосильною працею – довіри виборців і депутатських мандатів її лідерів.

Власне, і сам вступ у Соцінтерн відбулося тільки завдяки тому, що лідер СДПУ Ю. Буздуган, що має налагоджені зв'язки зі своїми закордонними однодумцями, завжди робив Сан Саничеві гарне пабліситі. Тепер ситуація може докорінно помінятися – недоброзичливці Соцпартії напевно «стукнуть» на СПУ у вищу організацію. На Заході дуже не люблять антисемітів ба навіть просто запідозрених у зв'язках з ними. І те, що членом Соцінтерну є Організація звільнення Палестини імені Ясіра Арафата – скоріше виняток. Тим більше, що власне Ізраїль представлений там двома партіями – МЕРЕЦ і Авода. З огляду на те, що значна кількість співробітників посольства Ізраїлю в Україні блискуче володіють не тільки російською, але й українською мовою, і цілком здатні прочитати й адекватно оцінити присвячені їм рядки в «Сільських вістях» - стає зовсім сумно.

ВЕЛИКОВАГОВИКИ ЛІВОЇ ОРІЄНТАЦІЇ

Перспективи розвитку соціал-демократичного руху в Україні нині є сенс пов'язувати лише з двома партіями – СДПУ(о) і СПУ. І перша, і друга мають у своїх рядах реальних партійців, безліч низових організацій, гідне парламентське представництво. В ідеалі, СДПУ(о) і СПУ могли б представляти класичний лівий центр політичного спектру – власне соціалістичний і соціал-демократичний рухи. Перший, як відомо, відбиває інтереси і розглядає своїм потенційним електоратом людей найманої праці, переважно – робітничих спеціальностей. Соціал-демократична складова лівого центра в його сучасному розумінні є представником інтересів висококваліфікованого робітництва, заможного селянства і «білих комірців».

Але це – в ідеалі. Реальний стан справ такий, що СПУ тягнуть в політичне небуття і її “славне” комуністичне минуле, і невиразне парламентське сьогодення, і невизначене ідеологічне майбутнє. З одного боку підпирають відроджені та зміцнілі комуністи, з іншого – конкуренти з СДПУ(о). Об'єднані есдеки вже вивели з-під крила СПУ організацію «Соціалістичний конгрес молоді», і навряд чи збираються зупинятися на досягнутому. Варто відзначити, що рік тому лідер соціалістів О. Мороз «відзначився» на ниві розкручування «масонського скандалу». Тоді він озвучив думки сумнозвісного “борця з іудео-нацизмом” Е. Ходоса стосовно діяльності в Україні громадської організації «Орден святого Станіслава». Подібні ж заяви не сприяють припливові людей у партію.

СДПУ(о), попри зовнішнє благополуччя та перебування в президентському фаворі, також не зовсім упевнено вдивляється в парламентську далечінь. Тому що український політикум давно роз'ятрюють слухи про те, що всі успіхи об'єднаних есдеків на виборах у Верховну Раду пов'язані винятково з «політично правильними» остаточними підведеннями підсумків голосування Центвиборчкомом. І недавнє рішення парламенту понизити прохідний бар'єр для списків партій до трьох відсотків має на меті не тільки догодити депутатам-мажоритарникам, але й гарантувати СДПУ(о) хоча б яке-небудь парламентське існування після 2006 року.

КУДИ БІДНОМУ СОЦІАЛ-РЕФОРМІСТУ ПОДІТИСЯ?

Олександр Мороз гучно заявляє про неможливість формування єдиного блоку лівих сил – тієї самої умоглядної коаліції, до створення якої недавно призвав комуністів і соціалістів Юрій Загородній – голова виконкому СДПУ(о) і заступник Медведчука по адміністрації Президента. Однак той самий Мороз віддає голоси своєї фракції під час голосування за проект політреформи. Схоже, що ідея лівої коаліції все-таки знайшла відгук у його серці.

Тим часом СДПУ(о), яка вустами своїх штатних і позаштатних журналістів і дикторів, нещадно критикує Ющенко і «Нашу Україну», закриває керівні і направляючі очі на вельми цікаві процеси об'єднання своїх представників у місцевих радах у єдині фракції. За інформацією, такі наші-соціал-демократично-українські фракції успішно діють в одній з обласних рад на Заході України та в одному з районів міста Києва.

Куди і якою дорогою піде сучасна українська соціал-демократія, які пріоритети розставить вона на своєму шляху у світле завтра суспільства свободи, справедливості і солідарності – стане зрозуміло після оголошення підсумків президентських виборів. Безсумнівно одне – у найближчі роки в соціал-реформістському таборі нудно не буде.

Згодом усе складеться якнайкраще, українські с.-д. партії прийдуть до розуміння своїх місця і ролі в загальнополітичному процесі, отримають європейський лиск і американську вальяжність. І навіть розпочнуть втілювати в життя свої програми і декларації, захищаючи людей найманої праці, а також дрібний і середній бізнес від впливу консервативних тенденцій і підступного великого капіталу. «Жаль только, жить в эту пору прекрасную уж не придется ни мне, ни тебе».

Дмитро Редько
Центр політологічного та економічного аналізу “Київ - ХХІ”