АНАЛІТИКА > ПОЛІТИКА

ЗБРУЧ В ГОЛОВАХ, АБО ЗНОВУ ПРО КОАЛІЦІЮ

Розмови про створення урядової коаліції точаться ще від початків виборчої кампанії. Пригадуєте, до неї записували і блок Литвина, і Пору-ПРП з блоком Костенка-Плюща, і ще чимало партій, які так і не спромоглися подалати тривідсотковий бар‘єр.

З часом зі словосполучення влетіло слово “урядова”, і зараз вже говорять про якусь Коаліцію, без створення якої і країну начебто розтрощить, і усіх громадян буде винищено невідомим вірусом. Насправді нічого такого екстравагантного не станеться. Якщо протягом найближчих двох місяців не буде створено парламентську більшість (226 нардепівських багнетів чи то карток для голосування), Президент матиме право розпустити парламент і призначити нові вибори.

Зрозуміло, що виснажливі і в фінансовому, і в моральному сенсі виборчі перегони невигідні перш за все основним політичним гравцям – знову шукай кошти, знову друкуй агітки, та ще й ховайся від спонсорів, які давали гроші виключно під отримання нардепівського мандату. Не виключено, що саме тиск спонсорів і финансистів тих політичних сил, які врешті потрапили до парламенту, змушує лідерів партій сідати за стіл переговорів.

З іншого боку, результати виборів свідчать про нездатність “помаранчової” команди об‘єднатись самим та об‘єднати країнунавколо своїх гасел і програм. Отже, доводиться не лише враховувати потужні результати Партії регіонів, але й домовлятися з регіоналами. Якщо не про створення коаліії на їхніх умовах – надто вже вони обтяжливі для “помаранчових” – то хоч б про підтримку діяльності майбутнього уряду та уникнення відкритого протистояння.

Лідер регіоналів Віктор Янукович, який нещодавно озвучив вимоги щодо формування урядової коаліції, в якій Партія Регіонів  виступала б “старшим партнеером”, хоче занадто багато – посади прем‘єра та двохввод віце-прем‘єрів, контроль над економічним блоком уряду тощо. Проте політика – це мистецтво можливого. Просити багато - нікому не заборонено, потім можна буде сторгуватися на прийнятному для усіх сторін. Не виключено, що під тиском обставин “Наша Україна” піде на коліції з “Партією регіонів”. А от чи буде з цього щось корисного для країни, а не лише для роботи парламенту та перспектив формування уряд – побачимо.

Взагалі ж, Віктор Янукович і його політичні радники, напевно, дуже добре знають анекдот про золоту рибку, в якої рибалка попросив усього лише ящик горілки. Коли питво закінчилося, здовонана рибка спитала п‘яничку: “Хлопче, а чого ж ти не просив мільйон, віллу та “Роллс-Ройс”, як інші?”. Вражений мужик стиха промовив: “А що, можна було?..” Регіонали знають, чого вони хочуть від рибки...

У всіх країн є літературні твори – і не завжди з «головної класики» – назви яких містичним чином впливають на долю цих країн. А може, це автори у момент написання одержали здатність хоча б на мить заглянути в майбутнє і перенести його квінтесенцію у заголовок свого твору.

Написав Стендаль «Червоне і чорне» - і політична Франція дотепер коливається у своєму виборі від ультралівих до клерикальних націоналістів. Озаглавив Адам Міцкевич свою книгу «Камо грядєши» - і Польща  дотепер розривається перед вибором між спокійною устояною Європою і невигубним бажанням розширити свої кордони «від моря до моря». У долі України такою фатальною книгою став невеликий за обсягом, але відігравший значну роль у формування української політичної думки твір Юліана Бачинского «Україна irredenta».

Більше століття пройшло з дня написання й опублікування цієї книги, перемінилося кілька політичних поколінь, Україна пережила пожежу двох світових і громадянських воєн, послідовне становлення і загибель декількох національних і імперіалістичних держав – а й досі Україна є невоз'єднаною. Йдеться навіть не про етнічні українські землі, що волею долі, Версаля і Ялти опинилися в складі Чехословаччини, Польщі і СРСР. Завдяки тим самим міжнародним договорам Україна згодом отримала свої теперішні кордони (звичайно, без Холмщини, Перемишлянщини, Подляшшя, Наддністрянщини, а також Білгородщини, Курщини і Воронежчини зі Ставропольщиною і Краснодарщиною), цілком достатні для життєдіяльності сучасної держави.

Однак от уже п'ятнадцять років із дня здобуття незалежності наша країна перебуває в стані перманентного розколу. Збруч, що у свідомості передвоєнного покоління непохитно асоціювався з поділом України на «Україну- в СРСР» і «Україну- в Польщі» – цей Збруч уже давно став внутрішньою українською рікою. Однак з географічних мап він перемістився у свідомість українських громадян, передусім – у свідомість українських політиків. Цікаво, якщо у більшості країн найістотніші розходження в характерах і світосприйняття можна спостерігати у мешканців півдня і жителів півночі,  то Україна чітко поділена на Захід  і Схід. І якщо за часів Юліана Бачинского основною проблемою для переходу України зі статусу  іrrеdеntи у стан соборності був її поділ між Російською й Австрійською імперіями – сьогодні такою проблемою для сучасної і географічно цільної України є проблема двомовності, накладена на унітарність.

Цілком очевидно, що питання «двох державних мов» привнесене у нашу політичну реальність штучно. Зрозуміло, що ноги ростуть із Москви, відтіля ж, відкіля і тягнуться охочие до чужих територій руки. Справа в іншому – Москва, що інспірувала цю проблему, так само не знає її рішення. У сучасному світі вже неможливі, а для сучасної Європи й категорично неприйнятні розв‘язання справжніх або штучно створених національних питань методом «а ля Мюнхен». Отже всілякі спекуляції на тему можливого відділення сходу України – не більш ніж спекуляції. По-перше, це буде вкрай невигідно тому ж сходу. По-друге – ніхто не дозволить, і Росія – насамперед. Ні Європа, ні Російська Федерація не зацікавлені в тім, щоб раптом одержати щось на кшталт Югославії початку 90-х замість стабільної передбачуваної країни, що є стратегічно важливою транзитною територією.

У цьому зв'язку здається небезінтересним розглянути тактичне питання створення парламентської більшості з наступним формуванням уряду в прив'язці до бачення майбутнього України основними політичними силами. За великим рахунку, таких сил – дві, це як і раніше: «помаранчові» «Наша Україна» і БЮТ, що представляють україномовні захід і центр, і «біло-сині», що іменують себе виразниками інтересів у значній мірі російськомовних сходу і півдня. Характерно, що в процентному співвідношенні кількість голосів, поданих у цілому за «помаранчових», майже дорівнює виборцям, що віддали перевагу Партії Регіонів.

Одне це повинно було б налаштувати відповідальних політиків на переговорний лад, оскільки така післявиборна розкладка електоральних симпатій і антипатій свідчить про фактичний розкол України по Дніпру. Країна повертається в ситуацію часів Руїни, коли Україна також була розділена на Правобережну і Лівобережну. А якщо згадати непросту ситуацію з Кримом... Сучасний “Збруч” змістився далеко на схід, але йому ще довго мандрувати до кордону з Росією.

Нині переговори про коаліцію ведуться винятково з позицій дільби портфелів. Усі без винятку політичні сили, що у той чи інший спосіб беруть участь у переговорах про створення урядової більшості, стурбовані одержанням посад. Юлія Володимирівна – та й на вибори йшла під гаслом «вибираємо прем'єр-міністра», себто себе кохану.

Однак зараз говорити потрібно не про фізичну особу – прем'єра, а про реальну загрозу розколу держави, якщо ситуація розвиватиметься врозріз із бажаннями Партії регіонів. Цієї погрози не було б, якби рік тому відбулася справжня революція – зі зміною політичних і економічних еліт, із докорінним зламом державних інститутів. Тодішня псевдзагроза федералізації – Північно-донецька клоунада та іже з нею – могла бути ліквідована у найпростіший спосіб. Відповідно до Конституції, рішення про надання і позбавлення громадянства приймає Президент. Вікторові Ющенку лише треба було позбавити українського громадянства особливо завзятих шанувальників розподілу України на Захід і Схід з подальшим їх інтернуванням (за перебування на території України без офіційного дозволу влади) до кінця своєї каденції.

Сьогодні, у ситуації «мовного путчу» на сході України на тлі тріумфального ходу Партії Регіонів, представляється можливим тільки один шлях збереження стабільності в країні – це шлях переговорів і домовленостей з «януковичами». Минулорічна нерішучість обертається змушеними рішеннями зараз. Схоже, що немає альтернативи т.зв. великій коаліції «Нашої України» і Партії Регіонів. У пресі вже починає миготіти ім'я можливої компромісної фігури прем'єра – Сергія Тарути. Навіть якщо це і «злив», те злив надто симптоматичний. 

Ті погрози (або – модне слово – виклики) територіальної цілісності України, що виникли в результаті нерішучих дій «помаранчової» влади у перші місяці після Майдану, схоже, можливо зняти тільки лише шляхом компромісу в питанні формування нового уряду і всієї нисхідної системи виконавчої влади, аж до глав райдержадміністрацій. Донецькі ж, будьте упевнені, дадуть задній хід у нібито принциповому для них питанні двомовності. А також – НАТО, ЄС і чого завгодно ще.

Політтехнологи ПР виявилися не тільки моторніше – вони працювали системно й у повній взаємодії з політичним керівництвом своєї партії. Виробили та озвучили ряд вимог – двомовність, ЕЭП, не вступ у НАТО тощо. І почали демонструвати, що у разі неприйняття їхньої головної  умови – участі у формуванні уряду – почнуть ці вимоги відстоювати. В разі ж прийняття – спокійнесенько спустять на гальмах. Адже вивчив Віктор Янукович за рік українську мову, коли треба було?

Донецькі виходять зі своєї донецької доцільності, як вони її бачать і розуміють. Натомість Захід і Центр України стають патріотами і щирими українцями, тільки коли до тильної сторони фігури починає підбиратися своїм ороговілим ротовим отвором приготовлений на відкритому вогні самець курки.

Системніше треба бути. Точніше  - потрібно було бути. Тому що менше, ніж через два місяці ми, швидше за все, одержимо урядову коаліцію незрозумілого кольору. Втім, жовтогарячий і біло-блакитний кольори при належному змішуванні цілком можуть дати потрібний жовто-блакитний. Принаймні – для обмальовування фасаду нової влади. Україна ж і надалі залишиться irredenta.

Зовсім не в тему. Автор «фатальної» книги «Україна irredenta» Юліан Бачинский у 20-х роках на хвилі замилування радянською владою перетнув Збруч. І загинув у катівнях ОГПУ-НКВД, як і значна частина галицких інтелігентів, що вирішили будувати нове життя в новій Україні за новими правилами. Правила ж – завжди і скрізь залишаються незмінними. Як іноді не прикро це усвідомлювати. Просто – інод правила потрібно створювати і диктувати. А не плисти за течією. Отого чи то Стікса, чи то Збруча, що перетнув новітню Україну і ніяк не хоче самостійно пеерсохнути або принаймні надбудувти над собою мости...

Дмитро Редько
Центр політологічного та економічного аналізу“Київ - ХХІ”