АНАЛІТИКА > СОЦІУМ

Козацтво в сучасній Україні

До козацтва в нас особливе ставлення – завдяки творам класиків української літератури образ козака набув у масовій свідомості настільки героїчних та одухотворених рис, що професійним історикам залишається лише дивуватися.

Насправді цей феномен є не тільки українським – згадаймо хоча б про загони гуситів, хорватських граничарів чи швейцарських найманців. Не є він і феноменом.

У всі часи й у всіх народів з’являлася потреба захищати свою землю від незваних гостей у повному бойовому обладунку. І тоді неодмінно з народного середовища виокремлювалася група осіб, які завдяки характеру та фізичним здібностям могли взяти на себе місію захисників. Спочатку – десяток курних хатинок і прилеглих полів зі збіжжям та овочами, а відтак і всієї території, яка згодом ставала для них “батьківщиною” та “країною”.

Феномен українського, а точніше запорозького козацтва полягає в іншому. На долю дніпровської вольниці, яка не визнавала над собою жодної влади, крім Божої, раптом випало стати державотворчою соціальною верствою. Завдяки Богданові Хмельницькому з розрізнених русинських земель, які перебували під безроздільним пануванням польської, литовської та русинської ж шляхти, за короткий час удалося створити дієздатну повноцінну та фактично незалежну державу.

Проте ставлення козаків до посполитих-“гречкосіїв” було більш ніж своєрідним. І до Богдана, і після нього козацькі отамани не гребували розплачуватися з кримськими татарами (традиційними постачальниками кавалерійських частин для козацьких оперативних і стратегічних потреб) власними земляками – “ясиром”. У ті часи здавалося цілком природним дозволити татарській кінноті після завершення бойових дій погнати на продаж у Кафу пару-трійку тисяч селян, чиї обійстя на лихо опинялися на шляху повернення кримчаків.

Та й сам Хмельницький не відрізнявся особливою схильністю підтримувати волелюбні устремління народу, який він же звільнив від ярма Речі Посполитої. Будь-які спроби “гречкосіїв” стати на один соціальний щабель із козаками нещадно придушувала “своя”, автохтонна козацька влада. Чужорідну, іноземну еліту змінила власна, русинська, а місце шляхти заступила козацька старшина, так само зацікавлена у збереженні панщини, оскільки численні отамани й осавули стали такими ж панами.

Відтоді й дотепер керівники козацтва – свідомо чи неусвідомлено, однак неухильно – виділяють себе із загальної маси народу, у своїх діях і заявах усіляко наголошуючи на власній особливій історичній місії, вибраності та елітарності. А отже, знову відокремлюють козацтво від України, змушуючи простих козаків служити іноді не зовсім зрозумілим цілям, які найчастіше не вкладаються у визначення патріотизму, ба навіть законослухняності.

Чим є сучасне козацтво в Україні, кому служить і яку мету ставить перед собою? Щоб відповісти на ці питання, варто зробити бодай короткий екскурс у нещодавнє минуле.

Розпад СРСР був закономірним підсумком ігнорування правлячою елітою інтересів своєрідних “радянських станів”. Суттєві розходження в ідеології Імперії та Союзу не дозволили СРСР структурувати суспільство до такої міри, щоб його представники вважали державу, в якій живуть, не лише своєю етнічною, а й політичною батьківщиною.

Цю помилку намагається не повторити молода Українська держава. Тенденції, спрямовані на структуризацію суспільства, всіляко підтримує влада. Треба розуміти, зі суто прагматичних міркувань. Оскільки легітимація державою будь-якої самопроголошеної соціальної верстви чи стану дозволяє їй (державі) розраховувати на лояльність цієї верстви.

Нескінченна низка “академій”, “лицарських орденів”, “елітарних рейтингів” породжує іронічну посмішку, а їхні нагороди та дипломи викликають у пам’яті рекламне гасло “Збери десять кришечок”. Проте серед величезної кількості громадських організацій України є низка таких, ставлення до яких мало б бути дуже серйозним. Ідеться про козацтво.

Козацькі організації виокремлюються в загальній масі об’єднань громадян за інтересами, соціальним статусом або грішми. Нечасті публікації в пресі, присвячені козакам, здебільшого стосуються або парадного боку їхньої діяльності (всіляких Великих рад і масових нагороджень самодіяльними орденами), або фінансових та особистісних конфліктів усередині козацького руху. Але за парадним антуражем – шароварами, вольтижуванням і клонуванням гетьманів – далеко від поглядів широкої громадськості приховані вельми цікаві процеси.

Масове відродження козацтва в Україні почалося зі святкування 500-річчя Запорозької Січі. Чому 500, чому винятково Запорозької – відповідь на ці запитання варто шукати в тодішньому розкладі політичних сил. Компартія, яка стрімко втрачала статус “керівної та спрямовуючої”, намагалася очолити всі бодай трохи значимі суспільні рухи з двоякою метою – скерувати енергію громадянського суспільства, яке створюється, у неконфронтаційне русло в “межах соціалізму”, або спробувати стравити між собою альтернативні організації. І в такий спосіб утримати владу, яка вислизала з рук.

Ідея не виправдала себе. Після розпаду СРСР і проголошення незалежності України безліч колишніх неформальних організацій виявилося на роздоріжжі. Зник ворог, проти якого треба було боротися.

Поки козаки думу думали – “що ж його робити”, закрилася остання ніша – рекет. Організована злочинність набрала бойовиків, і козакам не знайшлося місця навіть серед “биків”. Можливо, це був саме той випадок, коли інертність власного керівництва послужила козацькому руху добру службу. Практично ніхто з козаків – за певними винятками – не заплямував себе зв’язками з вітчизняними та закордонними мафіозі.

Козацтво спробувало знайти внутрішні резерви для розвитку, але для цього необхідна була певна позитивна ідея, яка згуртувала б колишніх дисидентів. Певний час виручало гасло “розбудови держави”. Позаяк козацтво намагалося триматися осторонь від політики, то на нього після певних комплементарних акцій із боку влади просто перестали зважати.

Перший гетьман Українського козацтва Мулява одержав генеральський чин у Збройних силах, частина козаків влилася у структури реформованих політвідділів, які почали називати соціально-психологічними службами. Більшість опинилася “не при ділі”. Козацтву готували роль опереткового воїнства, покликаного розважати гостей із-за кордону та догоджати сентиментальним діаспорянам. Час від часу козакам навіть підкидали таке-сяке фінансування на закупівлю бутафорських шабель із м’яких металів і проведення фольклорних фестивалів.

Рух не вмирав, ба більше, був певним електоральним потенціалом, тож із козаками вирішили “дружити”. Доки влада вирішувала, як саме це зробити, козаки почали створювати організації поза Українським козацтвом. Нині в Україні функціонують кількадесят козацьких організацій із міжнародним і всеукраїнським статусом. Скільки обласних і районних – Господь відає.

Козаків спробували загнати у провладні партії, радили створювати власні політичні структури, які в потрібний момент могли б підтримати владу словом і ділом. Однак із партійним будівництвом у козаків не склалося.

Іван Білас, який змінив Муляву на посаді гетьмана УК, декілька разів доволі вдало “розводив” Банкову на преференції, потрясаючи реєстрами на десятки тисяч козаків. Особисто Білас унаслідок правильного використання можливостей “козацького батька” став генерал-лейтенантом гвардії й одержав комітет у Верховній Раді другого скликання. Утім реальна кількість козаків УК яскраво проявилася в момент голосування (вибори ВР третього скликання) за список ДемПУ-ДС, де в першій п’ятірці фігурував пан гетьман. “Двічі демократи” опинилися за бортом парламентської “чайки”. Такою ж “вдалою” була спроба Біласа проникнути у ВР на довиборах у мажоритарному окрузі – за гетьмана проголосувала кількість осіб, яка не перевищує статистичної похибки.

Проте завдяки Іванові Біласу козацтво зуміло наблизитися до влади й навіть надкусити декілька “пряників”. Леонід Кучма видав два укази, якими надав певні пільги козакам, насамперед в отриманні земельних ділянок “для ведення традиційного господарства”. На практиці це дало змогу обласним і районним отаманам (із хватких і заповзятливих) стати землевласниками й організувати на пільгових землях великі фермерські господарства.

Козакам також дозволили використовувати для козачих потреб форму, яка, “за збігом обставин” і виходячи з повсякденної доцільності, копіювала або армійську, або міліцейську – залежно які “питання” потрібно було вирішувати.

Нехай читачеві не видається несуттєвим цей момент – у райцентрі візит до райадміністрації чи до будь-якого іншого органу влади в генеральському однострої суттєво скоротить час очікування у приймальні та посприяє у вирішенні проблеми. Як голова РДА чи сільради відмовить козацькому генералові, який посилається на Указ президента? От і переходить земля з районних резервів до козаків, створюють охоронні фірми, їм видають зброю.

Під час президентської кампанії 2004 року козаки здебільшого підтримали Віктора Януковича. Однак при цьому ніхто не керувався ідеологічними чи навіть земляцькими мотивами. Козацтво історично підтримувало владу, якою б вона не була. Тому ще до інавгурації (але вже після перемоги) Віктора Ющенка керівники козацьких організацій поспішили проголосити його Гетьманом козаків України, щоб потім на Хортиці задарувати Президента булавами, конями й універсалами, підтвердивши свою відданість легітимній віднині влади.

Глава держави не залишився в боргу, його указом було створено Раду Українського козацтва, до якої увійшли всі керівники міжнародних і всеукраїнських козацьких організацій і яку цього разу очолив особисто Президент. Секретарем ради та радником Президента з питань козацтва призначили Станіслава Аржевітіна – екс-голову банку “Ажіо”, який нині перебуває на посаді заступника міністра МНС і справами козацтва переймається мінімально.

Однак підвищення статусу ради надало можливість хитромудрим верховним отаманам продовжити облаштовувати свої бізнесові та громадські інфраструктури – маючи на робочому столі фото з Президентом, а також посвідчення з його підписом, у нашій державі можна багато чого зробити корисного. І не лише для країни.

Раду Українського козацтва створювали з благою метою – надати козацьким організаціям України позитивний імпульс для розвитку та використовувати знання й досвід десятків тисяч фізично здорових і по-справжньому релігійних чоловіків у справі захисту батьківщини. Плани інтеграції козацтва в силові структури, створення загонів для прикриття кордонів, використання козацького досвіду в підготовці призовників існують давно, однак усі вони припадають пилом у довгих шухлядах міністерств і відомств, не проходячи погоджень. Бо який чиновник погодиться поділитися бодай малою часткою своїх повноважень і бодай копійкою виділених на його міністерство бюджетних коштів?

Найбільш впливові козацькі організації порушують питання про необхідність якнайшвидшого ухвалення закону про козацтво та створення єдиного реєстру козаків. Це дало б змогу навести лад у присвоєнні козацьких звань і призупинити процеси клонування козацьких генералів. Трагікомічність ситуації полягає в тому, що нині вистачить зареєструвати районну козацьку організацію – і її отаман своїм наказом може надати будь-кому будь-яке звання. Навіть генералісимуса. Причому в повній відповідності з указами Президента і чинним законодавством.

Тривають розмови про необхідність запровадити в Україні спеціальну державну Козацьку службу, яку прирівнювали б до армійської і де козаки могли б цілковито розкрити свій потенціал захисників Вітчизни – на кшталт американської Національної гвардії.

Проблема полягає в тому, що ніхто не хоче займатися козаками, і самі козаки – теж. Із усіх великих міжнародних і всеукраїнських козачих організацій, мабуть, лише дві – Українське реєстрове козацтво (гетьман – Анатолій Шевченко) і Козацтво Запорозьке (верховний отаман – Дмитро Сагайдак) – продовжують специфічні козацькі справи – працюють із допризовною молоддю та організовують шефську допомогу військовим частинам. Інші здебільшого охороняють базари, займаються екологічним рекетом на дорогах і просиджуванням галіфе у приймальнях міністрів і голів областей, щоб поліпшити власний добробут.

На розвиток і становлення козацтва негативно впливають і періодичні спроби “згори” об’єднати їх. Специфіка козацтва в Україні ще й у тому, що козацькі організації орієнтуються на певні конфесії та завзято відстоюють їхню виняткову правоту, нерідко за допомогою кулаків та інших важких предметів. Спроби злити всіх козаків в одну велику балію можуть призвести до того, що багато хто волітиме залишити рух, аніж почне відвідувати храми та слухати проповіді священиків інших напрямків, скажімо, в православ’ї. Та й греко-католики навряд чи зголосяться вислухувати настанови та сповідатися в похідного священика, який представляє УПЦ (МП) або РУН-Віру.

Сформовані основні напрями розвитку козачого руху – Реєстровий, Запорозький, Вільний і Традиційний (Звичаєвий) – не лише загалом відповідають конфесійним особливостям сучасної України, а й фактично тотожні своїм попередникам п’ять-шість століть тому.

Реєстровики, до яких належать Українське козацтво й Українське реєстрове козацтво, меншою мірою Військо запорозьке низове (отаман – Олександр Панченко), цілком зорієнтовані на державу та вважають себе її частиною. А отже, ладні виконати будь-яке розпорядження влади, очікуючи бюджетних дотацій і загальної прихильності. Цікаво, що колишній гетьман УК Іван Білас є греко-католиком, а гетьман Українського реєстрового козацтва Анатолій Шевченко зробив почесним козаком своєї формації Папу Римського Івана Павла ІІ.

Це добре ілюструє утилітарне ставлення керівництва реєстроорієнтованих козаків до історії свого руху загалом і до релігії зокрема. Таким чином, УК і УРК є продовжувачами традицій “надвірних військ” магнатів, у складі яких могли бути і католики, і православні, й мусульмани – “аби гроші”.

Говорячи про реєстровиків, варто зазначити, що гетьман Українського реєстрового козацтва А. І. Шевченко є старшим офіцером діючого резерву Служби безпеки України. Чого, слід віддати належне, не приховує. Нині Анатолій Іванович є ректором Донецького державного інституту штучного інтелекту, а очолюваний ним ВНЗ вважають одним із найкращих закладів України.

Ще одна козацька організація – Азово-Чорноморське козацтво, яке діє на території Донбасу, – привабила увагу ЗМІ, коли браві молодці в камуфляжі “сталевою стіною оборони “захищали виборчі дільниці від зазіхань потенційних лиходіїв”. Ну, і від незалежних спостерігачів також.

Запорозький напрям представлено Міжнародною громадською організацією Козацтво Запорозьке (верховний отаман – Дмитро Сагайдак), козаки якого є прихильниками канонічного православ’я. За будь-якої нагоди вони наголошують, що їхнє духовне керівництво – Українська Православна Церква Московського патріархату. За мірою впливу, кількістю членів і реально існуючих регіональних структур Козацтво Запорозьке значно перевищує всі інші козачі організації в Україні. Серед козаків КЗ є народні депутати від усіх фракцій і партій, погони генералів і полковників носять великі бізнесмени та фінансисти, серед яких варто виокремити голову “Промінвестбанку” Матвієнка та керівника “Укрексімбанку” Сорокіна. Із закордонних політиків і підприємців, які вступили до КЗ, – Посол Російської Федерації в Україні Віктор Черномирдін, екс-віце-прем’єр Словаччини Любомир Дюрчо, керівник італійсько-російського бізнес-центру Федеріко д’Еріко.

До вільних козаків можна зарахувати Козацтво України Анатолія Поповича й очолюване ним же Об’єднане козацтво України. КУ й ОКУ більше орієнтовані на УПЦ Київського патріархату. У своїх інтерв’ю А. Попович наголошує, що є православним, але не перешкоджає вступу до лав організацій, якими керує, особам інших конфесій. До речі, Анатолій Попович ще й очолює Всеукраїнську федерацію бойових мистецтв і є власником чорного поясу карате. Тому кадровий резерв для козацтва в ОКУ – це молоді люди, які займаються боями навкулачки.

“Звичаєве” козацтво, до якого належать усілякі “характерники” та прихильники поганства, не має значного поширення в Україні. Одну з таких організацій очолює Євген Петренко – колишній головний отаман УК. Підрозділ “характерників” є і в лавах ОКУ.

Що чекає на козацтво України – розквіт чи повний занепад – покаже вже найближче майбутнє. Наразі події розгортаються радше в напрямі винятково песимістичної перспективи. Президент В. Ющенко після його обрання Гетьманом самоусунувся від вирішення проблем козацтва. Радника Віктора Ющенка з козацьких питань пана Аржевітіна, який пересидів у заступниках міністра, обрали депутатом парламенту, де сферою професійних інтересів, найімовірніше, стане Комітет із фінансів і банківської діяльності.

Козацтво розколоте на безліч течій, організаційно не оформлене навіть у аморфну конфедерацію. Пропозиції та законопроекти, які стосуються козацтва, не цікаві нікому з держчиновників. Рух, який міг би відіграти позитивну роль у формуванні єдиної української політичної нації, про яку так люблять говорити політики, нині є не більш ніж способом для армійських і міліцейських відставників надалі носити форму військового зразка.

Наші чиновники та політики продовжують ремствувати на нестачу патріотизму в молодіжному середовищі, на “загрозливе” поширення впливу нетрадиційних конфесій, на вестернізацію України. Насправді все просто – або прикладом для наслідування є власний Байда чи Перебийніс, або ж підлітки (не важливо, львівські чи донецькі) наслідуватимуть термінаторів і бравих ефесбешників на чеченській війні. У кращому разі – захоплюватися героями “Вогнем і мечем”, які так славно та швидко перемогли козаків Хмельницького, лише за дві серії.

Дмитро Редько
Центр політологічного та економічного аналізу“Київ - ХХІ”