АНАЛІТИКА > СОЦІУМ

Про лицарство, Європу і наші проблеми

Етимологія й термінологія

В українську мову поняття «лицар» (або в іншій формі – «рицар») прийшло з германських мов від слова « riter » або « ritter », що первісно означало вершника, а в середньовіччі стало уособлювати в Європі осіб, що належали до військово-шляхетського стану. Традиційно лицар постає в уяві як важкоозброєний закований у металеві лати воїн, переважно – верхи на коні, одягнутому у спеціальний захисний обладунок. Лицарство складало основу феодальної еліти. У цьому середовищі сформувалися певні морально-етичні засади, порушення яких тягло за собою покарання, у т.ч. й позбавлення за особливо важкі злочини привілеїв, вигнання з країни чи зганьблення герба (тобто внесення спеціальних елементів до родового знаку, усунути чи змінити які можна було тільки ціною нових заслуг). Основними проступками вважалися зрада, боягузтво, пияцтво, аморальний спосіб життя, вбивство полоненого, що здався добровільно і т.п. Вважалося, що дотримання лицарських норм якраз і відрізняє еліту від плебсу, нездатного на великодушні чи геройські вчинки. Вимоги до новоприйнятих членів також залишалися високими. Так, нормою для підтвердження шляхетського походження та права участі у турнірах була наявність у лицаря щонайменше чотирьох предків-шляхтичів (іноді ця вимога стосувалася й більшої кількості, як по чоловічій лінії, так і по жіночій).

Формально вважається, що занепад лицарства почався в Х V ст. з поширенням вогнепальної зброї, коли важкоозброєна кіннота починає втрачати своє значення у практиці ведення бою. Однак сам термін продовжує функціонувати вже в значенні всіх осіб шляхетського стану. Подальші суспільні зміни Х V ІІ-Х V ІІІ ст. призводять до того, що нова нобілітація здійснюється не стільки за мілітарні заслуги, як за чиновницьке вислуговування. Успадкування лицарського чи шляхетського походження давало змогу новим представникам роду зразу входити до вищого суспільного ешелону. Це супроводжувалося не тільки привілейованим становищем, кращим матеріальним забезпеченням, можливістю отримувати освіту та обіймати провідні посади в системі державних утворень, але й породжувало вище усвідомлення почуття власної гідності й зобов‘язувало до певних норм поведінки.

Поступово поняття «лицар», під впливом оспівування лицарства та міфологізування його чеснот у літературних творах, набуває більше романтичного характеру і починає вживатися для окреслення благородної, великодушної й самовідданої людини. У сучасних умовах ще продовжують або відновлюють свою діяльність окремі лицарські ордени (найбільш відомим з них є Мальтійський орден), які в основному займаються харитативною діяльністю, змінивши свою колишню функцію, але зберігши давню традицію.

В Україні слово лицар отримало ще одне юридично унормоване значення. Особи, нагороджені орденом Богдана Хмельницького, відповідно до п.6 Статуту ордена, іменуються «лицарями ордена Богдана Хмельницького». Цікаво, що власники будь-якого ступеня таких державних нагород як орден князя Ярослава Мудрого, орден «За заслуги», орден «За мужність» іменуються «кавалерами ордену» (що, зрештою, є синонімом до «лицаря» в різних значеннях, тільки походить від мов романської групи, в яких також вживається як «вершник», «лицар», «благородний» чи «орденоносець»).

В українській історичній науці ще з т.зв. радянського періоду закріпилося поняття, що середньовічне лицарство було явищем «західноєвропейським» й на українських землях не функціонувало. Проблемою в дослідженні цього питання була як незначна джерельна база (при тому, що багато історичних пам‘яток знищувалися протягом століть окупантами цілком свідомо і з конкретною метою), так і «класова» зацикленість. Безперечно, що мілітарні заслуги високо цінувалися ще в античні часи та на значно раніших періодах людського буття й могли слугувати причиною просування людини по щаблях суспільної ієрархії. Очевидно, що в середньовіччі у різних державних утвореннях (і не тільки європейських) існували привілейовані військові касти чи стани, котрі входили до складу еліти і керувалися певними морально-етичними принципами. У Київській Русі таку суспільну групу формували княжі дружинники. У період же існування Галицько-Волинської держави, тісно пов‘язаної культурними, торговельними та генеалогічними зв‘язками із сусідніми країнами, можна говорити до певної міри про існування лицарства і за змістом, і за формою. Таким прототипом було велике боярство, котре становило збройну еліту й у руках якого були значні землеволодіння. Від початку ХІ V ст. боярська рада фактично постійно діяла при князеві. Про інші аналогії функціонування княжого двору та канцелярії до відповідних західноєвропейських володарських інституцій може засвідчити печатка Юрія Львовича (відома з грамот останнього галицько-волинського князя Юрія ІІ (Болеслава Тройденовича)). Ця печатка двостороння: з одного боку зображений коронований володар на троні зі скіпетром у руці та латиномовна колова легенда «печатка пана Юрія короля Русі», на звороті – воїн на коні, у правій руці тримає спис із прапорцем з трьома косицями, у лівій – щит із зображенням зіп’ятого лева, колова латиномовна легенда - «печатка пана Юрія князя Володимирії». Деякі дослідники хибно вважали вершника гербом Володимирського князівства. Але насправді маємо зразок маєстатової печатки, ідентичний до печаток ХІІІ-ХІ V ст. князів та королів різних західноєвропейських держав, на яких також з лицевого боку фігурував володар на маєстаті, а на звороті – лицар-вершник з мечем або списом і щитом, на якому був зображений земельний герб (символ міг бути й на опоні коня). Зрештою, описуючи пізніші події, польський хроніст Ян Длуґош згадує серед учасників лицарського турніру в Буді й русинів. Тому, незважаючи на скупі джерела, факт існування на західноукраїнських землях в ХІ V ст. прототипу західноєвропейського лицарства сумнівів не викликає. На це також вказують дослідження розвитку дрібної прикарпатської шляхти та геральдичні пам‘ятки з початку Х V ст.

Проте сама приналежність до лицарського стану чи отримання шляхетства залежали від волі володаря чи керівної структури. Зрозуміло, що відзначалися особи, які мали заслуги перед пануючим режимом. Тому з розпадом Галицько-волинської держави місцева шляхта, що не була лояльною до нової влади, позбавлялася земельних володінь, кращих посад і, як наслідок, поступово убожіла й занепадала. Загострення релігійних протиріч призвело до того, що в кінці Х V І – на початку Х V ІІ ст. значна кількість українських княжих і шляхетських родин асимілювалася – полонізувалася й окатоличилася, - щоб утриматися на провідних ролях у суспільстві. Новонобілітовані представники з козацького середовища відзначалися за заслуги перед Річчю Посполитою, а пізніше – перед Московською державою. Хоча саме козацька старшина стала в Х V ІІ-Х V ІІІ ст. джерелом формування нової української еліти. А про трактування козацтва як лицарського стану свідчать багато тогочасних джерел (як приклад хоча б назва твору 1622 р. К. Саковича «Вірші на жалосний погреб зацного рицера гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного» та оспівування в ньому козака з герба Війська Запорозького також як «рицера»).

Після ліквідації Гетьманщини та розпаду Речі Посполитої в кінці Х V ІІІ ст. нова еліта привілеювалася за вислугу перед австрійською чи російською владою. Нелояльних завжди чекало покарання. Так, після невдалих протиросійських повстань 1830-31 та 1863 рр. багато дрібної подільської, волинської та київської шляхти було виключено зі списків дворян і переведено у селянський стан. Наслідком відсутності власної державності було те, що на початок ХХ ст. серед величезної маси української за походженням шляхти національне усвідомлення мали тільки одиниці, а інші вважалися «російським», «польським» чи «австрійським» дворянством.

Проте не менш цікавим є питання самоусвідомлення власної гідності, для якого фактор шляхетського походження виступав додатковим стимулом. Багато збіднілої прикарпатської шляхти мешкало по селах і вело традиційний селянський спосіб життя, а підкреслення своєї станової відмінності призводило до кепкування на кшталт: «Шляхта з Бачини – шабля з вільшини». Цікаво, що навіть за радянських часів відомі випадки існування окремих «шляхетських» та «рустикальних» (селянських) бригад в колгоспах.

Блакитна кров, або «цар якийсь-то свині пас».

Однак оповідання про благородство середньовічного лицарства є всього лиш міфом. В основній масі це була груба, жорстока, іноді й неграмотна вояччина. Про недотримання нею моральних принципів, зрадництво, підступність достатньо реальних, а не вигаданих відомостей. Так, згаданий вже Длуґош пояснював вигаснення королівської династії П’ястів по чоловічій лінії Божою карою за злочин короля Казимира ІІІ, який в молоді роки зґвалтував шляхетну дівицю під час «дружнього візиту» до Угорщини. Лицарська добропорядність була за таких умов марґінальним явищем, що, мабуть, і породило пізніше міфологізування.

Прагнучи облагородити своє походження різні володарі та дрібніша шляхта намагалася виводити своє коріння від античних чи біблійних героїв, створюючи таким чином родові перекази, геральдичні легенди та інші байки, що активно тиражувалися в гербовниках. Хоча у кожному конкретному випадку в генеалогічному дереві можна було рано чи пізно натрапити нарешті на «підлонародженого» предка, котрий якимось чином видряпався на верхні щаблі суспільної драбини. Іноді стрімкий злет «з грязі в князі» міг змінитися не менш стрімким падінням. Гонитва за привілейованим становищем будь-якою ціною часом приводила до дворянського стану нечесних людей за допомогою фальсифікацій, підкупу та інших зовсім «нелицарських» діянь. Добре відомі факти привілеювання англійських піратів за грабежі іспанських кораблів (очевидно, що все це йшло на користь Британської монархії).

Можна продовжувати перелік й інших прикладів, однак вже наведеного видається досить, щоб переконатися, що історичні поняття «лицарство» чи «шляхетство» не зовсім співпадають з приписуваними їм чеснотами. Як і саме станове виокремлення, так і норми діяльності були відносними й здійснювалися в інтересах конкретних осіб чи структур. Приналежність до шляхетства зовсім не означала, скажімо, вищого інтелектуального рівня, ніж в осіб нешляхетського походження. Ліквідація монархічного устрою й запровадження республіканського фактично скрізь скасовувала в таких державах станові відмінності й урівнювала громадян у правах.

Центр Європи і «Європейський вибір»

Поняття «європейськості», як і поняття «лицарства», відносне і сильно міфологізоване. З одного боку – це ілюзія великої культури й цивілізації, високого рівня життя, з іншого – це вічний пріоритет власних інтересів і байдужість до чужих, це історія підлості й підступності. З відносністю цього поняття Україна зіштовхнулася знову після проголошення незалежності: будучи є Європі географічно (навіть маючи на своїй території претензійний знак «Центру Європи»), наша держава досі не може визначитися політично. І в цьому випадку можна стверджувати, що щось європейське в нашій історії таки було. Однак український пошук «європейськості» розпочався зі задоволення «європейських» (читай – чужих) інтересів – це й відмова від ядерної зброї, прийняття вимоги ЄС, закриття Чорнобильської АЕС і т.п. Але добропорядність для Європи таке ж марґінальне явище, як і для «лицарства» (достатньо згадати хоча б нещодавнє «хвилювання» за долю албанців у колишній Югославії, при одночасній повній байдужості до курдської проблеми в Туреччині та Іраку. Тому наші інтереси ми мусимо обстоювати самі.

«Європеєзація» шляхом запровадження латинського алфавіту, зміни церковного календаря, святкування чужих свят та мавпування чужих традицій і обрядів не дасть нічого іншого, крім втрати власної ідентичності. Тому видається, що «Європу» треба перш за все шукати не в зовнішніх атрибутах, а в собі, у власному самоусвідомленні, у плеканні почуття власної й національної гідності, бо хто не шанує себе, того не будуть шанувати й інші. Значною перешкодою тут є закорінена ще радянською системою «совкова» ментальність і елементарне хамство.

Можна навести такий приклад: у публічних виступах людей, що вважають себе політиками, вже стало майже нормою плакатися про байдужість громадян до політичних партій, нарікати на велику кількість самих партій та повторювати фразу «де два українці – там три гетьмани». По-перше, ця фраза є зовсім брехливою, бо українці надмірною амбіційністю не вельми-то виділяються, а значна кількість політичних організацій є явищем нормальним для будь-якої цивілізованої країни (зрештою, якщо можливості партії не співмірні з її бажаннями, то на тривале політичне життя їй годі надіятися). По-друге, принижуючи й деморалізуючи себе та слухачів («ось такі ми погані») марно сподіватися що після цього хтось побіжить активно займатися політичною діяльністю.

Своєрідним тестом на почуття власної гідності в українців стала дискусія навколо фільму «Вогнем і мечем». Властиво, дискутувати не було про що. Як з гнилого винограду не вийде доброго вина, так з сенкевичівського опусу не могло вийти й хорошого кінофільму. Хоча поляків зрозуміти можна: історично шляхта становила невеликий відсоток суспільства, а теперішні нащадки свинопасів всі хочуть вважати себе спадкоємцями князів та лицарів, тому матеріал дуже добрий для подолання власних комплексів неповноцінності і такого-собі «патріотичного» виховання. Старий принцип: щоб самому виглядати мудрим – треба когось назвати дурним. Оскільки після об’єднання Німеччини щось на зразок «Чотирьох танкістів і собаки» знімати страшнувато, то був знайдений оптимальний варіант. Загалом – це польська проблема. От тільки після цього не дуже віриться у завіряння в «стратегічному партнерстві», дружбі і т.п. Зрештою, практика побудови історичних міфів для власної «значущості» паразитичним шляхом достатньо поширена в світі. Але тепер повернемось до української проблеми цієї дискусії. По-перше, показ такого тенденційного фільму в Україні за відсутності альтернативної інформації (навіть не кажу – кінофільму) формує спотворене поняття перш за все у молоді. Думаю, що про показ аналогічного українського фільму у Польщі з сюжетом «навпаки» (якби такий був) взагалі би мова не йшла. По-друге, замість обґрунтованої критики у фільму зненацька знайшлося багато адвокатів з такими вагомими аргументами, що «у режисера дружина з Києва» і т.п. Схоже, ці люди воліють вивчати власну історію з чужих уст і не розуміють, що під впливом такого кіна їх самих будуть ідентифікувати як любителів похмелятися з нічника тільки через їхнє громадянство (незалежно від мови, віровизнання чи національності). Що ж, до нас ставляться так, як ми на це дозволяємо.

Для порівняння – інший цікавий факт. Після розпаду Югославії виник конфлікт між Грецією і Македонією. Грекам не сподобалося використання на прапорі сусідів солярного символа з надмогильної плити батька Александра Македонського та ... назва держави. Вважаючи право на символ і назву виключно своїм, Греція розпочала затяжні міжнародні скандали, котрі, як не дивно, увінчалися успіхом. Прапор змінили, а саму державу на міжнародній арені стали принизливо називати «Колишня югославська республіка Македонія».

Жодне шляхетне походження, державні нагороди чи рейтинги не зроблять лицарем особи (не плутати з особистістю), яка не має почуття власної гідності й відповідальності за свої вчинки: чиновника, що бере хабарі; викладача, що оббирає студентів; продавця, що обважує клієнтів і їм подібних. Так само й європейськості, не міфічно-марґінальної, а реальної, можна досягти тільки маючи почуття національної гідності, шануючи власну державу, її історію та заставляючи шанувати їх інших.

Гречило Андрій
Українське геральдичне товариство