Навіть найсучаснішому комп’ютеру важко перерахувати книжки й статті, видані в СССР, в котрих оспівувалася нібито споконвічна й непоружна дружба між Росією та Україною. Такі публікації мали формувати й закріплювати у людській свідомості міфи та стереотипи, котрі у свою чергу полегшували формування "новой исторической общности – советского народа", а якщо останній вираз перекласти з компартійного "новоязу" на нормальну мову, то це значить полегшити тотальне обмосковщення українців, їхнє перетворення на манкуртів, на космополітичне перекотиполе і кирпогнучкошиєнків, у котрих і гадки не було б про Українську незалежну державу. З розпадом червоної Російської імперії – СССР саме життя прирекло ці міфи на невблаганну смерть. Аж ніяк не вписується у схеми дружби загарбання Москвою українського золотого та діамантового запасів, зарубіжних активів, флоту колишнього СССР, територіальні претензії до України, економічний шантаж, позбавлення українців у Росії елементарних культурно-національних прав і т. д.

Якщо звернутися до відносно недавнього минулого, то ніяк не можна обминути голокост-голодомор, влаштований Московською імперією українцям у 1921-1922, 1932-1933 (тоді загинуло 9 млн. українців), 1947 рр., щербиччину, маланчуківщину, постишевщину, словом великодержавно – шовіністичну політику Москви, яку вона нерідко проводила через своїх гауляйтерів. І хоча про імперсько-колоніальну політику Москви вже чимало написано, однак до усвідомлення цих надзвичайно важливих фактів кожним громадянином України ще далеченько. Сучасна ж влада, котра є духовною спадкоємицею попередньої (зайвим свідченням цього є укази про відзначення ювілею Щербицького, 350-річчя Переяславської ради тощо), не поспішає відновити історичну справедливість. До того ж залишаються такі проблеми, на котрі досі не звертали увагу й науковці. До однієї з них ми й звертаємося в даній статті.

Почнемо з давніх часів. З самого початку існування держави т. зв. великоросів одразу ж виникає напруга між нею та державою (державами) русинів – українців. Як влучно відзначав Михайло Грушевський " суздальські князі…(предки пізнішої московської династії), осівши на Поволжу, умисно старалися ще більше підірвати Київ", який на той час значно ослабнув через наскоки кочівників, усобиці тощо. "Братній" Суздаль вдарив у тил Києву, розпочавши першу війну проти Русі-України, що з 1146 р. тяглася (з перервами) кілька десятитиріч. Війська князя Юрія Долгорукого – засновника Москви вдерлися на Русь-Україну і у 1149 р. захопили Київ. У 1151 р. вони були вигнані київським князем Ізяславом Мстиславичем. Юрій знову повернувся, але знову був вигнаний з Києва після того, як Ізяслав блискуче виграв битву на Перепетовому полі (під суч. Білою Церквою) у травні чи липні 1151 р., тобто 950 років тому (от такий юбілей варто було б відсвяткувати!). Восени 1152 р. Долгорукий вчинив невдалий похід на Чернігів, а наступного року з тим же результатом – на Київ. Однак у березні 1154 р. Долгорукий втретє захопив Київ та ненадовго: його отруїли "вдячні" кияни 15.05.1157 р. Тут же вибухнуло успішне повстання киян проти іноземних загарбників.

Тим часом на престолі в Суздалі сів син Юрія і половчанки – Андрій "Боголюбський", котрий ще ворожіше ставився до Русі-України. Він скерував свої війська на Київ і 8 березня 1169 р. захопив нашу столицю і створив певний еталон ставлення московитів до русинів – українців, ставши предтечею ката Муравйова. Наведемо тут уривок з літопису, який яскраво фіксує братні почуття московитів до наших предків: "І грабували вони два дні увесь город…І не було помилування нікому і нізвідки; церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели у полон, силоміць розлучаючи їх з мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали…І всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерський святої Богородиці поганими, але Бог оберіг його від такої біди. І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга,і скорбота невтишима, і сльози безпрестаннії…". Додамо, що Андрій викрав з Вишгорода чудотворну ікону, яка стала найшанованішою у Московській державі: ікона Вишгородської (Володимирської) Божої Матері…

Син Ізяслава – Мстислав взяв реванш на початку 1170 р. і знову став князем у Києві, але невдовзі помер. Його справу продовжили двоюрідні брати – князі Ростиславичі. У відповідь Андрій послав на Київ величезне на той час військо (50 тис.), однак під Вишгородом воно було дощенту розгромлене русинами – українцями в ніч на 19 грудня 1173 р. Тільки добре діставши в зуби, ворог припинив свою агресію проти Русі – України. У 1174 р. внаслідок внутрішніх усобиць змовники на чолі з боярином Петром Кучкою вбили в Суздалі Андрія і на престол зійшов син останнього – Всеволод "Велике Гніздо". Всеволод був великим державним мужем уже хоча б тому, що не пхав так нахабно свого носа в українські та білоруські справи. Він, що є рідкісним серед володарів Московщини, не забував про своїхх підданих, займався переважно господарством, будував міста й церкви…

Жахливе монголо-татарське нашестя 1237-1240 рр. кардинально змінило ситуацію у Східній Європі, але особливо тяжко відбилося на становищі України. Знесилена у нерівній боротьбі Русь-Україна була поділена між кількома сусідніми державами, однак лишилися ще удільні князівства, які перебували у досить вигідному становищі у складі великого князівства Литовського. Розгорнулася довготривала боротьба за спадщину Києва між Москвою та Вільном. Спочатку перевага "Литовської Русі" була відчутною. За князя Ольгерда литовсько-українсько-білоруські війська тричі ходили на Москву і оволодівали її передмістями, брали в облогу (листопад 1368, жовтень 1370, осінь 1372), ходили й Новгород та Псков. Витовт Ольгердович продовжив справу батька, відновив владу над східнобілоруськими землями (Смоленське князівство), ходив походами на Рязань (1395) і Твер. На момент смерті Витовта у 1430 р. східні кордони його держави проходили майже Підмосков’ям (біля Tули, Калуги, Можайська, Ржева). Одна після Кревської унії 1385 р. Литва зближується з Польщею, українці й білоруси поступово відтісняються на другорядні позиції, дискримінуються. Ця хибна політика призводить до послаблення Великого князівства Литовського, чим скористалося Московське князівство, що переходить у наступ на західному напрямку і виграє підряд дві війни (1492-1494, 1500-1503), загарбавши українську Сіверщину. Під час чергової війни Москва захопила Смоленськ, але опір їй став сильнішим. 8 листопада 1514 р. військо Великого князівства Литовського, тобто литовці, українці та білоруси та ін., на чолі з українським князем Костянтином І Острозьким вщент розгромили московитів під Оршею на р. Кропивній. Вість про цю перемогу рознеслася по всій Європі, про неї сповістили перші в світі друковані газети. Тоді військо князя Oстрозького знищило 80 тис. армію московитів, полонило багатьох бояр, в т. ч. й самого командуючого (М. Булгаков). Великий князь московський Василій ІІІ мусив тікати із Смоленська до Москви. Можна згадати і про те, як дана перемога оцінювалася в українських літописах. Так, автор Острозького літописця занотував: "Того ж року на Кропивні наші (виділено нами – Ю. М.) поразили москви на 80000". У 1517 р. Костянтин Острозький вчинив похід під Опочну і його війська, як пише білоруський літопис: "много лиха московской земли вчинили". Однак в цілому Московське князівство наприкінці 15-поч. 16 ст. виграло війни проти "Литовської Русі", а його правителі стали титулуватися "государями всієї Русі", тобто заявляючи претензії на всю київську спадщину, в першу чергу на сам Києв, також Вітебськ та Полоцьк. З того часу в московському літописанні, а пізніше в російській історіографії з волі Кремля закріплюється погляд, що підкоренням українських і білоруських земель московські князі "доходили своїх прав", не задумуючись над тим, а які взагалі могли бути права Московської князівства на землі Київської держави.

Війна 1534-1535 рр. закінчилася поразкою Москви. Війська на чолі з київським воєводою Андрієм Немиричем та Василем Чижем ( чи не предком сучасного "опікуна" над інформаційним простором України?) розгромили московські війська під командуванням Ф. Овчини і відвоювали Гомель, Стародуб, Радогощ, підійшли до Почепа.

У 1558 р. Москва розв’язала агресію у Прибалтиці (Лівонська війна 1558-1583 рр.), що змусило вступити у війну Литву та Польщу. Спочатку перевага була на боці Москви, війська якої вогнем та мечем пройшли по Білорусії, загарбали Полоцьк, Вітебськ та ін. міста. Це змусило Велике князівство Литовське піти на смутновідому Люблінської унію. Єдина користь, яку дала унія, це успішна відсіч московитам, які мусили невдовзі боронити стіни Пскова. Характерно, що запорозькі козаки, не кажучи вже про війська української шляхти, відзначилися в цій війні (взяття Полоцька, битви під Великими Луками, Невлем, Усвятом, Стародубом, облога Пскова). Московія безнадійно програла кампанію, але її агресія коштувала дорого не тільки їй самій: загинула половина населення Білорусії. Це не завадило московським фальсифікаторам товкмачити школярам БССР про …прогресивне значення Лівонської війни для їхньої батьківщини.

Запорожцям припала до смаку війна на північно-східному напрямку. У 1605 р. 20-тисячне українське військо, у котрому було чимало козаків-запорожців, склало ядро армії Лжедимитрія І (за деякими даними він сам був запорожцем). Були при ньому й українські православні князі (Вишневецькі, Ружинські тощо) із своїми загонами. Лжедимитрій взяв Москву і був проголошений царем. Коли ж він загинув внаслідок повстання москвичів, то запорожці підтримали інших претендентів на московську корону, насамперед шведа, польсько-литовського королевича Владислава. Козаки на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним, Михайлом Дорошенком та іншими видатними полководцями з боями пройшли всю Московську державу аж до Уралу (ще й Урал переходили !), дійшли до берегів Північного Льодовитого океану, брали Пронськ, Володимир – на Клязьмі, Углич, Пошехонь, Торжок, Орел, Вологду, Царевоборисов, Можайськ, Серпухов, Твер, Калугу та ін., заганялися під Олонець та Архангельськ, штурмували й саму Москву біля Арбатських воріт. Брали й Москву! Тримали разом з білорусами, литовцями та поляками успішну оборону в московському Кремлі. 4 липня 1610 р. українці й білоруси брали участь у блискучій перемозі військ Речі Посполитої над московитами під Клушином, причому вони взяли в полон й самого царя Василя Шуйського із братом Дмитрієм. Пізніше царя-невдаху з арканом на шиї проведуть вулицями Варшави, але про цей факт з історії "слави русскаго оружія" дуже не люблять згадувати московські квасні патріоти. Характерно, що саме козаки-запорожці дуже не хотіли миру з Москвою, який Річ Посполита уклала у 1619 р., і тільки заборона короля Сигізмунда ІІІ змусила покинути їх Московію.

У 1633-1634 рр. Москва спробувала взяти реванш, розпочавши так звану Смоленську війну. Головні події відбулися саме під білоруським містом, яке врешті було взяте військом Речі Посполитої. Тут відзначилися запорожці, серед яких був і …Богдан Хмельницький, котрому король Владислав ІУ нагородив за це цінною шаблею. Потім настав відносний спокій, але запорожці, насамперед знаменитий Іван Богун, здійснювали у першій половині – середині 40-х років 17 ст. успішні походи проти Московської держави: від Кодака (суч. Дніпропетровськ) аж до Мордовії!

У 1648 р. вибухла Національно-визвольна війна українського народу проти колоніального гніту Речі Посполитої. Хмельницький у пошуках союзника звернувся за допомогою до Туреччини, Кримського ханства, врешті до Московської держави. "Старший брат" на відміну від кримських татар не поспішав однак із допомогою, вичікував 6 років доки обидві воюючі сторони не знесиляться. Коли ж дійсно Україна та Польща знесилилися, тоді Москва вирішила підтримати Б.Хмельницького. У 1654 р. було укладено військово-політичний союз, який Москва й першою грубо порушила вже через рік. В період потужних перемог над Річчю Посполитою московський уряд уклав з нею сепаратне перемир’я, навіть не допустивши до столу переговорів українських представників. Це викликало відповідну реакцію Богдана Хмельницького, котрий поспішив укласти військо-політичний союз із Швецією й Трансильванією у 1656 р. Смерть гетьмана Москва вирішила використати для знищення української державної незалежності, що призвело до вибуху російсько-української війни 1658-1659 рр. Новий гетьман Іван Виговський уже й формально розірвав договір 1654 р., уклавши Гадяцький договір з Річчю Посполитою і уклавши з нею мир. Українська армія здобула блискучу перемогу під Конотопом у 1659 р., йшла на Москву, а цар Олексій готувався тікати за Волгу. Однак в Україні розгорілася громадянська війна, брат пішов на брата, всі здобутки гетьмана у боротьбі проти зовнішньої агресії були зведені нанівець. Виговський пішов у відставку, а новий гетьман Юрій Хмельницький під тиском московських військ мусив укласти в Переяславі 27(17). Х. 1659 р. уже нерівноправний договір, згідно з яким Україна перетворювалася в автономну одиницю у складі Московської імперії.

У 1660 р. відбувся російсько-український похід проти Pечі Посполитої, але через бездарність і самонадіяність російського воєначальника В. Шереметєва він зазнав поразки. Опинившись у тяжкій ситуації Ю. Хмельницький мусив укласти новий нерівноправний мир, але цього разу з Річчю Посполитою, розірвавши договір з Москвою. Шереметєв теж підписав статті примирення, згідно з якими Москва мусила відмовитися від претензій на Україну. Цього в Москві не могли пробачити Шереметєву, котрий відсидів у татарській неволі аж 20 років. Московський уряд пускає в діло грубу силу й дипломатію. Так, каратель – князь Борятинський сам похвалявся тим, що тільки на Київщині вирізав понад 15 тис. мирних жителів. Як бачимо букет дружби пишно "квітнув" завдяки й "мєропріятіям" предка визначного російського поета 19 ст.!

Роки Руїни призвели до послаблення та руйнації Української держави, тяжких людських та матеріальних страт. Московська держава прагнула закріпити за собою нову колонію і тому не шкодувала військ. Однак українців було не просто приборкати! Досить згадати про два антиколоніальних повстання, що вибухнули у Переяславі у 1665 та 1666 рр. Тоді Москва об’єднала свої зусилля з Варшавою і, наплювавши вже вкотре на договір 1654 р., про який так багато люблять згадувати у Кремлі та Маріїнському палаці й нині, дала згоду на розчленування живого тіла України. У 1667 р. на основі Андрусівського перемир’я Україна була переділена між двома хижаками-імперіями: Московською державою та Річчю Посполитою. Це переповнило чашу терпіння народу. У 1668 р. на Лівобічній та Слобідській Україні вибухло антимосковське повстання. Україна була майже повністю очищена від загарбників і тільки у Києві, Чернігові, Ніжині вдержувалися московські воєводи. На Слобожанщині значних успіхів досягли повстанці Iвана Cірка, який не зміг вибити московських воєвод тільки з Харкова. Дві частини України возз’єдналися під владою одного гетьмана -Петра Дорошенка. Але з північного сходу на неї сунула нова каральна армія на чолі з Г. Ромодановським. Сили були нерівні і чергова спроба вирватися з-під іноземного панування не повелася. На Правобережжі панувала Польща, на півдні Туреччина, на Лівобережжі – Московія…

Ще одна значна спроба скинути колоніальний гніт була здійснена у 1708 р., коли чергове повстання проти Москви очолив гетьман Іван Мазепа. Його підтримали також запорожці – низовці на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Це повстання було потоплено в крові карателями Петра І, Меншикова, Яковлєва Oсобливо лиха доля випала гетьманській столиці – Батурину, Лебедину, Січі, Старому та Новому Кодакам…У 1711-1712 рр. новий гетьман Пилип Орлик спробував взяти реванш, але програв війну і мусив емігрувати…

За панування Катерини ІІ було завдано останнього удару по українській козацькій державі, ліквідовано Гетьманщину і Запорізьку Січ, сама назва "Україна" забороняється в офіційному вжитку. Найменший спротив волі колонізаторів жорстоко карався, про що свідчить придушення Турбаївського повстання козаків на Полтавщині у 1789-1793 рр. Російські війська та донські "казачки" зрадою захопилои в полон вождів Коліївщини Івана Гонту та Максима Залізняка з багатьма іншими учасниками повстання, саме вони допомогли Польщі придушити гайдамаків. То чи варто дивуватися тому, що у 19 ст. все на Україні мовчало, бо "благоденствувало"…

Читач легко може порахувати кількість війн та збройних конфліктів, які виникала протягом майже тисячолітньої історією між Росією та Україною. Одного цього факту достатньо, щоб зайвий раз переконатися у істинності тієї простої речі, що українці (русини) та росіяни (московити) – це різні народи, з різними долями, різними державними інтересами… Доводиться визнати також, що в переважній більшості конфліктів, особливо в останні 350 років, Москва виступала щодо України як агресор та колонізатор.

Коли ж у 1917 р. відродилася Українська держава – УНР (Українська Народна Республіка), то вже в грудні 1917 р. розпочалася збройна інтервенція "червоної" Росії на Україну. У січні 1918 р. карателі Муравйова, посланого Леніним та Троцьким, захопили Київ і знищили близько 5 тис. мирних жителів, винних тільки в тому, що були українцями. Не відставали й "білі"… Після кількох років тяжкої війни незалежність України була силою роздавлена колонізаторами, а українські землі в черговий раз переділені між ними. Більшість українських земель опинилася під владою російських більшовиків, котрі проголосили тут маріонеткове утворення – УРСР. Відчувши, що український народ знову підіймається на боротьбу, завдали йому найпотужнішого удару за всю історію: голокост-штучний голодомор 1932-1933 рр. і винищення української національної інтелігенції. А були ще голодомори 1921-1922, 1947 років, масові репресії, придушення національно-визвольної боротьби українського народу у 40-50 роках, депортації, арешти, які чинилися безпосередньо з волі Москви. Вже й не згадуємо про страхіття Другої світової війни, розв’язаної у 1939 р. Сталіним та Гітлером. Але український народ вистояв і спромігся відродити свою державну незалежність! "Ще не вмерла Україна!" І не вмре!