АНАЛІТИКА > СОЦІУМ

технологічний прогрес та розвиток сучасного суспільства:

філософський аналіз

„У перетворенні людини із природно-тваринного в сучасний садистично-механістичний стан слід звинувачувати механічні технології, які є найнебезпечнішим знищувачем людини”, – ці промовисті слова молодого львівського науковця Олега Демківа сповна розкривають суть сучасного суспільства , зокрема становище індивіда в ньому. Зауважу, що це не сухі абстрактні умовиводи, а реалії нашого сьогодення.

Як бачимо, нині виникла об’єктивна потреба повернутися до недалекого 1964 року, коли світ побачила праця Герберта Маркузе „Одновимірна людина”. Саме в ній автор піднімає питання розвитку сучасного індустріального суспільства ціною формування одновимірного сірого соціуму.

Тема для наукової дискусії не є новою, але натомість гострою та актуальною і для полеміки в колі українських умів, адже у одновимірному суспільстві усі без винятку індивіди узалежненні від культури масового виробництва та споживання, їх потребами стало легше маніпулювати, а це у свою чергу, забезпечило контроль над індивідом збоку державного апарату.

Саме така тема сьогодні для пошуку істини є необхідною, оскільки марксизм (Маркузе, як представник Франкфуртської школи, посилався на доробок марксистів, використовував гегелівську методологію у своїх наукових потугах) та відсилання до нього, його сучасні модифікації, як певний академічний критичний дискурс та спосіб аналізу суспільства, є необхідним для розуміння тих процесів, які мають місце і сьогодні у сучасних соціокультурних системах.

Уже у тридцятих роках ХХ століття франкфуртцям вдалося створити критичний і, що не менш важливо, „трансдисциплінарний підхід”, який породив критику політичної економії з її масовим сприйняттям, та впливом цієї ідеології на культуру суспільства.

Таким чином ми фіксується логічна поява у працях теоретиків терміну „культурна індустрія”, який вказує на процес індустріалізації масово продукованої культури і так би мовити, економічне підґрунтя її динамічного розвитку. Від так, дані культурні артифакти контекстно відображалися у законах індустріальної продукції, яка, у кінцевому вираженні, повинна призвести до товаризації, стандартизації і „масифікації”. Логічним та очевидним є той факт, що такі процеси у своїй суті на відміну від інших (як наслідок), породили важливу функцію у соціально-економічній системі суспільства: легітимізувати існуючі соціуми, які стали на капіталістичний шлях розвитку, та інтегрувати в них окремих людей. Як висновок, масова культура та масова комунікація, в якій починає губитися індивід, як субстанційний вимір, стають надзвичайно важливими для розуміння того, яким чином функціонує сучасне суспільство.

Важливим був і той момент, що Герберт Манкузе наголошував на інтегруючій силі новітніх культурних технологій, які, на їх думку, стабілізують західне капіталістичне суспільство.

Класик наголошував, що в системі капіталізму відбулися значні зміни, а це свідчить про те, що можна говорити про „новий соціальний порядок”, характерними ознаками якого є високоорганізованість та масовість.У цьому „новому соціальному порядку” виникають основні потреби та інтереси, які здатна задовільнити масова культура, і як наслідок – відбулася гомогенізація суспільства, а особа загубила свою істину сутність, вона не мала, завдяки володінню розумом, права влади, не стала, за словами Аквінського, важливою в устрої всього порядку людського. Людина, її раціональне начало, тіло, на думку Герберта Маркузе, загубилися у масовому суспільстві, вони використовувалися лише як засоби, знаряддя досягнення на накопичування прибутку. Маркузе відслідковує становлення сучасної „репресивної” цивілізації, реконструюючи її історію як „історію пригноблення людини, використовуючи енергію її бажань в цілях суспільства”, „під владою принципу реальності”. Але попри невтішні висновки та прогнози, представники Франкфуртської школи вважали, що час для розквіту європейської цивілізації ще не настав. На це вказує, зокрема, методологічна основа: переосмислення спадщини Гегеля (з огляду на результати, яких було досягнуто політичним розвитком марксистських ідей). А дійсність поставала такою, що доводилося констатувати, якщо не загострення виділених Гегелем і обґрунтованих Марксом протиріч модерного суспільства, то, принаймні, небезпеку їх інституалізації у політичній і культурній практиці. Завдяки санкціям загальнообов’язкового закону і підпорядкування йому моралі індустріального виробництва (кожен знаходиться на своєму місці, щоб інший не відчував дискомфорту на своєму відповідно), свобода перетворюється на здатність раціонально впізнавати у собі об’єкт маніпулювання і визнавати через це раціональність самого маніпулювання. Засоби самовираження заздалегідь розглядаються як додаткові можливості глибше залучити себе до системи, займаючи нішу з вигідним для себе розрахунком примусу і свавілля щодо інших. Адже, як зазначає Горкхаймер „свобода та справедливість допомагають суспільству забути себе і віддати свої сили власному поневоленню. В сенсі цієї ... історії всі ідеї, заборони, релігії, політичні віросповідання цікаві настільки, наскільки вони, виникаючи у найрізноманітніших умовах, збільшують чи зменшують шанси на панування...”. І тому влучними і, насамперед, актуальними і сьогодні, є слова Герберта Маркузе: „Індивід перетворюється на особу із закріпленими правами і обов’язками, що за своєю суттю є обіцянками кращого, а насправді ще міцніше прив’язують особистість до дійсності” . І не є дивним той факт, що вчення деяких представників Франкфуртської школи, беручи за основу знову ж таки діалектику за методологію, вказували на ситуацію, яка склалася, коли ідеї масовості, посилення авторитарного владарювання неодмінно супроводжувалися заходами, покликаними пробудити маси, заохотити до активної самореалізації і взаємодопомоги. І основним завданням було змусити людей „із репресованими бажаннями і придушеною повсякденним механічним побутом ініціативою повірити у рятівну силу єднання, існування єдиної для всіх волі, яка здатна створити „нову суспільно-історичну формацію”. Хоча, і парадокс, але на переконання Маркузе, людина сама плекає свою „одновимірність”.

Незважаючи на чітку політичну спрямованість критики, викладеної в праці Маркузе „Одновимірна людина”, сама постановка проблеми і глибокий соціофілософський аналіз дозволяють нам віднаходити в ній цінні зауваження і нові методи дослідження універсуму політичного. Ця ідея буквально пронизує усю роботу і є центральною, адже основою сучасної індустріальної цивілізації є формування стандартних, неправдивих потреб. „Цим самим індивід позбавляється основи (онтологічної, моральної), на якій він би зміг розвинути автономію, а тим паче здібність протистояти цілому. І саме таким чином формується модель одновимірного мислення”. Автор без упину наголошує на тому, що сучасне індустріальне суспільство володіє здатністю стримувати якісні соціальні зміни, внаслідок яких повинні були б утвердитися нові інституційні оформлення, нові форми людського мислення та існування.

Ця книга і на сучасному етапі розвитку не втратила своєї актуальності, адже споживацьке суспільство, на критику якого вона була спрямована, по суті, сьогодні не змінилося. І ми з упевненістю, взявши за приклад нашу державу, можемо провести чіткі паралелі. А тому є усі підстави вважати, що маніпуляція основними потребами та інтересами індивіда за допомогою технологій сьогодні виступає одним з інструментів суспільного та політичного контролю у нашому суспільстві.

В „Одновимірній людині” піднімаються найважливіші проблеми ХХ століття: становище людини в технологічному світі, наслідки науково-технічного прогресу, масова свідомість суспільства. Назва роботи логічно відображає характеристику сучасного „високорозвиненого індустріального суспільства”, яке не несе у своїй суті ознак опозиційності (а від так і „двохвимірності”).

У своїй статті “Деякі соціальні наслідки сучасної технології”, надрукованій ще у 1941 році, Маркузе написав: “Ми не вивчаємо вплив технології на людей. Бо ж вони самі є інтегральною частиною та фактором технології, не лише у ролі людей, що винаходять або працюють із машинами, але й у якості соціальних груп, які спрямовують її (технології) застосування і використання. Технологія, як спосіб виробництва, як загальність інструментів, пристроїв, що характеризують машинну добу, у той же час є способом організації та збереження (або зміни) соціальних відносин, проявом домінуючих форм мислення та поведінки, інструментом контролю та домінування”. А такий стан речей є свідченням того, що влив технологій на життя індивіда став тотальним, як це показує нам Маркузе на прикладі систематичної критики американської політики й американської цивілізації вцілому. Адже саме розвиток техніки забезпечує злиття культури, політики та економіки в могутню систему панування над людиною.

Очевидно, у минулому мало хто уявляв собі, що технологічний прогрес породить, для нашого ж використання, блага зі снів утопістів. Але, можливо припустити, що страх і розчарування, у маркузівсьму обґрунтуванні, приходять тому, що техніка, технологічне виробництво, технологічне суспільство, розширюючи межі думки та дії, віднімає в людини автономію, індивідуалізм, особистісну свободу, природне право, силу уяви, фантазії та незалежність власних припущень. Як наслідок, на чому наголошує Маркузе, як прогрес технічних можливостей супроводжується процесом дегуманізації, так той самий прогрес загрожує зруйнувати мету - ідею людини, неодновимірну особистість.

Опрацьовуючи, досліджуючи, аналізуючи і синтезуючи, ми отримуємо певні результати, віднаходимо тенденційні зв’язки, відслідковуємо закономірності. Коли ж мислимі тенденції підкріплені фактами, які, з використанням гіпотез, закріплюються у моделі еволюційного процесу чи системи політико–владних відносин, і ми досягаємо певного компромісного рішення у його статистичному русі, з’ясовується, що реальність вимагає не лише сконструйованої і готової до використання моделі, але й дії. Інакше вибір буде наступним: доведеться постійно переглядати модель або ж діяти, не зважаючи на наслідки.

У цьому розумінні ми не претендуємо на універсальність чи безсумнівність обґрунтувань і засад, зазначимо лише, що наше дослідження є стратегією логічних послідовних перебудов і доповнень у науці, поясненням причин утворень, відтворень та утверджень тенденційних зв’язків, відносин, дій у просторі соціально-політичного. Вважаємо, що, взявши до уваги висновки, ми зможемо і будемо вимушені переоцінити принципи розвитку сучасного політикуму, реінтерпретувати засади владних відносин через призму комунікації, усвідомивши, скерувати зміни.

Оксана Макух

Аспірантка кафедри політології

Львівського національного університету імені Івана Франка